Розділ тридцять п’ятий. Дорога до щастя

Розділ тридцять п’ятий. Дорога до щастя

Ураган звуків оглушив Марту в лісі, і вона втратила здатність орієнтуватися. Відчуваючи під ногами дорогу, Марта, проте, не знала, куди веде та дорога. Ліс кружляв у буряній темряві, як чортячі релі, що на них насідало безліч потворних істот і нагонили жах на людину своїм виттям та вереском.

Марта зупинилася й поміркувала, куди саме їй треба йти. Од своєї хатки вона відійшла недалеко і з напрямку вітру догадалася, що шлях її правильний і йти треба саме так, щоб вітер дув у ліву щоку.

Марта заступала у темряву, інстинктивно тримаючи за пазухою пакунок, немов опасуючись, що хтось зловісний видере його.

Вітер потроху тихшав, і в повітрі світлішало. Світанок сіявся через густе сито хмар і викреслював контури дерев.

Скільки часу Марта йшла, вона не могла зміркувати, але по всьому було видно, що довго її ноги ступали по вогкій дорозі, бо важка втома налила їх.

"Позначається на ранок",— подумала дівчина й сіла на пеньок перепочити. У цьому місці вона була недавно, ідучи до вуглярських сараїв. Так, залишилося не більше трьох верстов, і вона почне відшукувати втрачену стежку до щастя...

Чорний Ангел! Чорний Ангел!

Він стояв в її уяві стрункий і високий. Схилявся до неї з темних віт бору, говорив голосами бурі і віяв своїми гарячими диханнями...

Марта підвелася й пішла, легко несучи своє кволе тіло. І що далі вона проходила в лісові нетрі, то світліше ставало в зеленому чатовинні. Нарешті світло зливою заструмилося через сітку гострих голок, і тиша спала на землю.

На поляні вирізьблилися чіткі силуети вуглярських будівель, і Марта зайшла до першої з них.

Вогка напівтемрява навіяла на неї містичний настрій, як колись у маленькій церкві за дитинства. Вона озирнулася навколо й спочатку нічого не побачила. Тільки згодом, оговтавшись у темряві, вона помітила на одвірку свою записку... Од часу вона розмокла й обвисла, а шпилька заіржавіла, і її трудно було витягти з дерева. Марта смикнула була за шпильку, та потім кинула, здерши розмоклий папірець. Неприємне почуття образи піднялося у глибинах свідомості, але ту образу затер образ Ангела в дверях сарая...

Марта заплющила очі і бачила Чорного Ангела, що ступав ходою переможця просто на неї. Вона воліла відчути дотик його дужої руки, але то була тільки мара!

Марта розплющила очі і вийшла з сарая. День розквітнув по-осінньому й заговорив своєю блідою сонячною мовою. Дівчина подалася лісами та перелісками туди, куди кликало її сліпе почуття...

Цілий день вона йшла зарослими стежками, що несподівано виникали і так само несподівано зникали, аж поки не дійшла до лісової сторожки. Вікна в ній були цілі, так само як і огорожа, і на всьому відчувалася дбайлива хазяйська рука.

Марта вкрай знесилилась, бо не їла ще з того часу, як вийшла з Карлюжиної хатки. Її тіпала пропасниця, і обличчя горіло хворобливим огнем.

Дівчина підійшла ближче й зазирнула у двір. Просто перед нею стояла незграбна постать старої людини, що намагалася розрубати колоду, але сили її не дозволяли це зробити. Дідові, видимо, було принаймні років вісімдесят, і ввесь він немов обріс мохом. Він помітив Марту й дивився на неї здивованими очима, що блищали старечим блиском з-за сивих кошлатих брів. Вся голова його була немов обліплена білою вовною, а одежа висіла рам’ям.

— Добридень,— привіталася Марта, але дід зачекав із відповіддю й, тільки подумавши, відповів на привітання. Він кинув свою сокиру й пішов дрібними старечими кроками до Марти, ввесь час не зводячи з неї очей.

Так він дивився кілька хвилин, аж поки в ньому не воскресли старі-престарі звичаї гостинності, і він запрохав подорожню до хати спочити. Це він зробив якось урочисто, з тою старосвітською велебністю, що ще схоронилася по глухих закутках і вважається за обов’язкову в поводженні з гостем.

Марта пройшла за дідом через двір і ступила в маленькі сінці. Там було багато мисливської снасті: якісь сітки, сільця, пастки, що стояли під стіною й висіли на кілках. Це трохи здивувало Марту, і вона подумала, що, певно, десь недалеко є озеро або річка.

Дід почастував дівчину печеною рибою та картоплею, а вважаючи обов’язок гостинності за справлений, спитав, куди вона йде і як потрапила в ці краї.

Марта довго пояснювала господареві мету своєї подорожі, а дід хитав головою й докірливо дивився на неї. І що далі говорила Марта, то більше плуталися її думки, і вона не впізнавала свого голосу. Він звучав, немов відкілясь збоку, чужий і ворожо-холодний. Нарешті Марту почала трясти пропасниця, вона зціпила зуби й стиснула руки в кулаки, щоб не тіпатись, але це не врятувало її. Пропасниця смикала й підкидала на ослоні. Дід, не перестаючи похитувати головою, встав із свого місця, згорблений, як вічність, і сказав докірливо:

— Ти, дочко, хвора... Скидай свою одежу... Лягай на лежанку, а я зараз підкину у грубу хмизку...

Дід підійшов ближче й поклав свою шорстку руку їй на чоло:

— Горить... горить...

Це були останні слова, що їх цей день чула Марта. Далі все потонуло в гарячковому тумані. Червоні розводи попливли перед очима, і звуки погасли, як вогники. Вона швидко, швидко посунулася в темряву й тишу...