Частина друга

Минув уже майже місяць відколи я влаштувалася на роботу в "Чорний блават". За цей час я встигла до нього звикнути і тепер це місце не здається мені таким моторошним. Я як і раніше виконую роботу покоївки і посудомийки. Час від часу мені доводиться бачитися з Гарольдом, але наші зустрічі тривають недовго, оскільки за нами постійно спостерігає всевидюще око місіс Сміт, та й дядько Гарольда, Ендрю Блоссом, здається не надто радий нашій дружбі. Якщо цей чоловік взагалі колись буває радий. У нього занадто сувора вдача, навіть як для колишнього офіцера у відставці. Але, якщо чесно, мені абсолютно байдуже до нього, в мене нарешті є дах над головою, і що найцікавіше він не протікає! Я вже й забула про крадіжки, які вчиняла на Йоркширдському ринку, я більше не засинаю голодною на твердому ліжку, я встигла потоваришувати з близнючками і конюхом Генрі. А Поллі, яка спочатку ображалася на мене через те, що я виказала Дейзі її таємницю (та коли я пригостила дівчинку її улюбленим шоколадним печивом, колишню образу, як рукою змело), й поготів не відходить від мене. Навіть сама місіс Сміт тепер ставиться до мене набагато тепліше ніж раніше. І єдиною людиною, з якою мені досі не вдалося заприятелювати (це тому що я його ще ніразу не бачила) був сам господар дому.

– Маргарет, а який із себе цей ваш містер Бленкінгсайд, ти його коли-небудь взагалі бачила? – запитала я якось покоївку, коли ми прибирали кімнату, гості з якої тільки-но виїхали.

– Бачила, – відказала покоївка, – місіс Сміт іноді просить мене віднести чай до його кабінету.

– І який же він? – продовжувала я допит.

– Ой, – скривилась дівчина, – дуже нудний, цілими днями сидить у своєму кабінеті, пишучи якісь незрозумілі наукові трактати. Повір, краще вам з ним не бачитися.

Те саме мені про нього сказала й Дейзі і єдиною людиною, яка хоч якось добре відгукувалася про господаря пансіону була маленька Поллі.

– Містер Бленкінгсайд?! – перепитала вона і її очі загорілись. – О, це дуже добра людина, пам'ятаю, коли я була маленькою, він розповідав мені дуже цікаві історії про свої пригоди. Містер Бленкінгсайд справжній мандрівник, він відвідав більш ніж сто країн світу, хотіла б і я в них колись побувати.

– Нічого, Поллі, в тебе ще все попереду. Коли ти виростиш, то відвідаєш іще більше країн, ніж сам містер Бленкінгсайд, – запевнила її я.

– Ти не розумієш, Елізабет, я ніколи не виросту, – з щирим сумом мовила Поллі.

– Що за дурниці, авжеж ти виростиш і станеш дорослою, вродливою дівчиною.

– Це не так, невже місіс Сміт тобі нічого не розповіла? – запитала вона, дивлячись на мене повними здивування очима.

– Розповіла що? – у свою чергу здивувалася я.

– Нічого, – поспішила відповісти дівчинка і вже поскакала геть з моєї кімнати, а її довгі русяві косички пострибали разом із нею.

Я не надала великого значення розмові з Поллі, мало що там вона могла собі нафантазувати, до того ж не встигла Поллі вийти з моєї кімнати, як до неї увійшла місіс Сміт.

– Ти ще не спиш, дитинко? От і добре, – продовжила вона, не чекаючи на відповідь. – Завтра до нас навідаються нові гості. Вони дуже е-е... особливі. Тому ти повинна прокинутися ще раніше ніж зазвичай і допомогти мені та Маргарет підготувати для них кімнату.

Це мали бути і справді дуже особливі гості, якщо місіс Сміт планувала особисто готувати їхню кімнату.

– Добре, – відповіла я.

– Якщо хочеш, я попрошу Маргарет тебе розбудити.

– Ні, не варто, я прокинуся вчасно, – запевнила я економку.

Відколи місіс Сміт прийняла мене на роботу, я вже звикла вставати дуже рано і це ввійшло в мою звичку.

– Тоді не буду тебе затримувати, тобі треба виспатися.

– Надобраніч, місіс Сміт, – сказала я наостанок.

– Надобраніч, дитинко, – промовила вона у відповідь.

                                                                           ＊＊＊
Коли я прокинулася всі, крім нас з Маргарет і місіс Сміт ще спали. В будинку було темно, тому я запалила свічку і привівши свій зовнішній вигляд до ладу, відправилася на третій поверх до кімнати, яку мені належало підготувати.

Я йшла тихо і обережо так, щоб навіть дошки не скрипіли у мене під ногами, адже я пам'ятала настанову економки: "Якщо ти коли-небудь розбудиш когось із гостей, я з тебе шкуру здеру", – люб'язно говорила вона.

Коли я наблизилася до майбутньої кімнати наших нових пожильців, то побачила, що з ледь прочинених дверей ллялась цівка тьмяного світла. "Ага, мабуть, Маргарет і економка прокинулися раніше за мене", – подумала я і вже хотіла увійти, як в ту саму мить мене зупинив голос покоївки.

– Вчора Поллі мені розповіла, що ви ще досі не поговорили з Елізабет, чому ви її насправді взяли на роботу.

– На все свій час, – відповіла рівним, як скло, голосом місіс Сміт. – Вона ще не готова до такої правди.

– Боюся, що вона ніколи не буде до неї готова. Але дівчина має право знати у що ви її вплутали. Вона повинна зробити вибір поки ще не пізно. У неї є ще шанс вибратися звідси, навідміну від мене, – останні слова покоївка вимовила дуже тихо, але місіс Сміт, як і я, змогли її почути.

– А тобі взагалі нема на що скаржитися! Ви з сестрою жили анітрохи не краще за ту ж саму Елізабет, ваші п'яниці-батьки лупцювали вас як сидрових кіз. Коли ми з Бленкінгсайдом вас знайшли, ви були з голови до п'ят вкриті синцями. Ми дали вам дах над головою, їжу і тепло, а ти ще смієш на щось нарікати! – у нічній тиші голос економки звучав по-особливому моторошно і зловіще.

– Я знаю, –тихо відповіла дівчина, – і до кінця віків буду вдячна вам за вашу доброту, але ж ви знаєте, яку ціну нам за це доводиться платити. Такі, як ми, ніколи не зможуть переступити поріг цього пансіону, ніколи не зможуть створити свою власну сім'ю і відчути щастя материнства, а мені вже сто тринадцять, місіс Сміт, сто тринадцять! Я хочу дітей, хочу тепла та домашнього вогнища, – її голос затремтів і навіть через двері, я відчула, що Маргарет от-от мала розплакатись.

– Це все через того негідника конюха, так?! – навіть не думала жаліти покоївку місіс Сміт. – Він морочить голову вам обом, я завтра же скажу містеру Бленкінгсайду відправити його під три чорти.

– Ні, річ, не в ньому, – майже благальним голосом мовила Маргарет. – Гаразд, годі теревені правити, гості незабаром прийдуть.

Я знала, що підслуховувати негарно, але коли мова йде про моє власне життя, совість і порядність в мені засинали. Я почекала ще кілька хвилин, щоб моя поява не викликала підозру, а тоді, як ні в чому не бувало, прийнялася за роботу. Уся підготовка минула тихо і без зайвих слів. Маргарет намагалася приховати свою печаль за маскою байдужості, але я краєм ока побачила, як на свіжу, щойно випрану постіль, впали дві краплини гарячих сліз. Місіс Сміт була, як завжди стриманою та холодною, і я ніяк не могла зрозуміти причину такої різкої по відношенню до Маргарет поведінки. Проте місіс Сміт ніколи не вирізнялася надмірною добротою чи чутливістю, тож за роботою я намагалася не думати про ранкову розмову. Жінка завантажила мене купою завдань, тому це було легко. У домі всі метушилися до приїзду нових гостей, але це не була якась  приємна, хвилююча метушня перед відповідальною подією, навпаки, в всіх слуг на обличі застиг такий вираз, ніби збиралися приїхати якісь їхні далекі, непрохані родичі з Шпіцбургельда. В їхніх очах, як мені здалося, навіть читався якийсь незрозумілий страх. Перед обідом я встигла помітити, як Поллі, двері кімнати якої були відчинені, заховала гострий кухонний ніж, яким місіс Сміт зазвичай ріже м'ясо, під подушку. Я боялася навіть уявити навіщо маленькій восьмирічній дівчинці кухонний ніж. 

Після обіду економка наказала Генрі перевірити чи справно працюють замкові щілини, а також заперти на замок чорний вхід. Коли я запитала до чого такі надмірні заходи безпеки, місіс Сміт просто відмахнулася, мовляв, усе це виключно заради комфорту гостей. Звичайно, я їй не повірила, і тепер я ще з більшим нетерпінням чекала приїзду наших особливих гостей, щоб побачити в чому полягала ця їхня особливість. Але місіс Сміт так заганяла мене за цілий день, що мої очі не витримали і зрадили мене. Тільки крізь сон я змогла почути стукіт кінських копит і гул екіпажу, що невпинно наближався, але сил, щоб встати з ліжка і підійти до вікна в мене не було абсолютно, тому я так і проспала до самого ранку.

                                                                         ＊＊＊
Сьогодні місіс Сміт була підозріло доброю до мене, вона влаштувала мені вихідний з тої нагоди, що вчора виповнився рівно тридцять один день відколи я працюю в Чорному Блаваті. Коли я запитала її через що така щедрість (мені завжди було притаманно не довіряти людям), економка сказала, що вчора я добре попрацювала, тому заслужила на відпочинок. Але, як на мене, вона просто хотіла відправити мене подалі від новоприбулих пожильців. І нехай, мені це тільки на руку. Тож недовго думаючи, я відправилася в єдине любе мені місце в цьому булинку – величезну домашню бібліотеку на третьому поверсі. Через велику кількість роботи і всюдисуще око місіс Сміт, мені нечасто випадала нагода насолодитися творами відомих філософів, які там містилися. 

Зранку всі пожильці ще сплять і в бібліотеці зазвичай нікого немає, тому ніхто з гостей не буде косо поглядати на начитану покоївку, яка цікавиться філософськими трактатами. 

В школі Сітні була велика бібліотека і виховательки ще з малечку привчали нас любити книги, правда, спосіб у який вони це робили міг навпаки посіяти в наших юних серцях велику відразу до них. Але ще до Сітні моя мати навчила мене по-справжньому цінувати книжки, тому ніяка місіс Беркінс і її різка не могли примусити мене розлюбити їх.

Бібліотека Сітні і бібліотека пансіону істотно відрізнялися розмірами. Шкільна бібліотека була, звичайно ж, набагато більшою, але в ній було багато не потрібних нудних книг про гарне виховання і манери, а в пансіоні всі книги були достоту цікавими і вміло підібрані. У мене аж очі розбігалися від такої різноманітності, я хотіла прочитати їх усі й одразу, та зрештою мій вибір впав на відомого британського філософа та мислителя Генріха Клірке.

– Я б не радив, – голос, що пролунав у мене за спиною, звучав дуже чисто і мелодійно, в ньому можна було вловити нотки ірландського акценту, але ледь відчутного, що свідчило про те, що власник цього голосу досить давно покинув свою рідну домівку і вже довгий час живе в Англії. – Питання буття, що тут порушує автор розкривається якось одноманітно і суб'єктивно, мені більше до вподоби інший маловідомий, проте дуже талановитий філософ і публіцист Гарі Грін. Та якщо вам подобається тема життя та смерті на вашому місці я би придивився до німецьких філософів Альберта Шпітса і Ганса Свайдра.

Передімною стояв молодий чоловік років двадцяти-двадцяти п'яти на вигляд, у нього було продовгувате овальне лице і тонкі правильної форми губи. Він був вищий, значно вищий за мене зростом. Самотнє пасмо чорного, як смола, волосся неслухняно впало на його високий, блідий лоб, що додавало йому якоїсь таємничості і шарму. Він взяв з полиці своїми довгими тендітними пальцями  декілька книг, про які щойно розповідав і простягнув їх мені. Коли я брала книги, то випадково торкнулася своєю худорлявою рукою його м'якої і білосніжної шкіри, від чого по моїй спині, ніби пробігся розряд громової блискавки.

– Вам подобається німецька філософія? – запитала я, щоб підтримати розмову.

– Не те щоб дуже, по-моєму вона занадто консервативна, але погляди на життя Шпітса і Свайдра багато в чому збігаються з моїми власними. Почитай, коли буде час.

– Гаразд, – пообіцяла я і вже збиралася йти.

– Ти тут працюєш? – зупинив мене його голос.

– Так, вже місяць, сер, – відповіла я.

– Чудово, – дивно посміхнувся він і вогники в його холодних смарагдових очах підозріло засяяли. – І як тобі це місце?

– Якщо чесно, – відверто почала розмову я, згадавши останні химерні події, які зі мною сталися, – жахливо, сер. Це місце таке дивне і моторошне, що я не розумію як люди взагалі можуть тут жити, – випалила я і одразу зрозуміла, що бовкнула зайвого. Адже якщо цей чоловік і є одним з тих особливих новоприбулих гостей, місіс Сміт розмаже мене, як набридливу зелену муху, за те в якому світлі я виставила пансіон перед гостем.

– Хм... – протягнув він і від цього "хм" моя душа втекла в п'яти, але здавалося його аж ніяк не збентежило, що я там собі думаю про пансіон. – Можу припустити, що вони просто не мають вибору, оскільки Чорний Блават єдине місце в Йоркширді, де можна зупинитись на ніч і тебе не з'їдять клопи, – з усмішкою промовив він і на душі в мене полегшало.

Схоже, цьому чоловіку було абсолютно байдуже до цього будинку, втім, як і мені.

– Елізабет Редроуз, покоївка цього жахливого пансіону, – поспішила віджартуватися я і за звичкою простягла йому руку для привітання.

– Едмунд Бленкінгсайд, власник цього жахливого пансіону, – відповів він і поцілував мою руку.

Сказати, що я була шокована, це не сказати нічого. Ляпнути таке перед господарем будинку було занадто навіть для мене. Подумки я вже збирала речі і готувалася до повернення в свою стару нору. Але він, містер Бленкінгсайд, ані трохи не виглядав сердитим чи озлобленим на мене, здається його навіть потішив факт мого катастрофічного фіаско. Ще якусь мить він свердлив мене поглядом своїх проникливих зелених очей, а тоді зробив елегантний поклон і не вимовивши ні слова, вийшов геть.

Ще якийсь час я стояла, як вкопана, і дивилася йому в слід. Зі страху я пригорнула до себе книги, які він мені дав, і тихо пішла до себе й не виходила цілий день, боячись гніву місіс Сміт. 

На ранок мені все-таки довелося вийти з мого сховку і на диво, коли я прийшла на кухню нічого, – розумієте? – абсолютно НІЧОГО не сталося. Місіс Сміт була в доброму, ну, як для неї, гуморі. Мабуть, містер Бленкінгсайд, з якихось невідомих мені причин, не розповів економці про нашу з ним вчорашню розмову. Можливо він просто мене пожалів (хоча для людей його типажу це навряд чи було притаманно), а може, і це найбільш імовірно, йому було просто лінь витрачати свій дорогоцінний час на якусь там покоївку. 

Втім, я була вдячна долі за те, що мені не доведеться повернутися на ринок і знову почати красти. Тепер, коли у мене було вдосталь їжі, я й думати забула проподібного роду заняття. Так, я працювала, як проклята, виконуюючи одночасно дві роботи, але це була чесна робота і тепер я з гордістю могла дивитися людям в очі. Про таке життя мені, втікачці з школи Сітні, годі було й мріяти, тому тепер я нізащо не проґавлю свій шанс.

Після одноденного відпочинку я відчувала такий приплив сил, що мені здавалося, що я гори можу перевернути. Я охоче виконувала всю роботу, яку мені давала місіс Сміт.

– Дитинко, – дивувалася вона, – з тобою все добре? Ти носишся по будинку так, наче тебе вжалила оса.

– Все чудово, місіс Сміт, не хвилюйтесь, – енергійно відповідала я, розмахуючи ганчіркою.

Економка усміхнулася мені в відповідь, і в її усмішці явно читалася гордість за мене, але ніяких слів похвали я від неї не почула. Та навіть ця скупа усмішка  була разючим прогресом у її ставлені до мене.

– Наші нові гості, – продовжила економка, – відправилися до джерела, щоб підлікуватись, візьми з собою Дейзі і прибири їхню кімнату. У тебе є дві години до їх приїзду, тому коли вони повернуться, щоб тобою там і не пахло, зрозуміла мене? – запитала економка, грізно піднявши вказівний палець до гори.

– Так, – кивнула я.

– Добре, тоді біжи. Хутко-хутко, – підігнала вона мене, ритмічно плескаючи в долоні.

І я, не змушуючи її довго чекати,кинула ганчірку і почимчикувала до кімнати по Дейзі, та коли я прийшла виявилося, що дівчини там не було, як і не було її в пральні та на кухні. Залишалося одне місце, де я могла її знайти –  конюшня. І зрештою я не помилилася, Дейзі саме стояла з Генрі й мило бесідувала з ним. Як тільки солодка парочка помітила мою присутність, то одразу ж, мов ошпарені, відстрибнули одне від одного.

– Ти щось хотіла, Елізабет? – запитала мене Дейзі, сором'язливо заправляючи пасмо русявого волосся за вухо.

– Місіс Сміт сказала, щоб ти допомогла мені прибрати в кімнаті нових гостей, – відповіла я.

– Ти йди, а я тебе потім наздожену, – поспішила відправити мене Дейзі, і я з байдужим виразом обличчя попленталася до будинку.

Генрі був хороший хлопець, простий і приємний у спілкувані, але те, як він дурив голови двом дівчатам одночасно, вкрай мені в ньому не подобалося (треба буде якось поговорити з ним про це). Та якщо дівчат це не турбувало, то навряд чи мало обходити мене, тому що єдине, що мене наразі непокоїло це вчорашня розмова з містером Бленкінгсайдом, тож як тільки мені випаде нагода прояснити всю ситуацію, я нею неодмінно скористаюся.

Коли я зайшла до кімнати гостей, в якій мені належало прибрати, то з подивом зрозуміла, що вона належить жінці. Чому я так вирішила? Ну, по-перше, як тільки я увійшла, то одразу відчула стійкий аромат жіночих парфумів, занадто солодких, як на мій погляд, а по-друге, на комоді біля ліжка лежав такої витонченої роботи гребінець, що явно був призначений для ніжних жіночих рук. Коли я заглянула в шафу, аби перевірити свій здогад, то побачила купу жіночих суконь і зрозуміла, що мала цілковиту слушність. Більше того, схоже, що ця кімната належала двом жінкам, одній молодшій і одній старшій, можливо вже літній жінці. 

Коли Дейзі нарешті розпрощалася з Генрі і причвалала мені допомогти, я вирішила прямо запитати її, ким були наші пожильці. Дейзі кілька секунд помовчала, ніби думаючи, що їй відповісти, а тоді мовила:

– Самотня вдова місіс Ібсен і її сімнадцятирічна дочка Емма, а чого ти питаєш?

– Просто цікаво стало, – якомога невимуніше відповіла я.

– Чоловік місіс Ібсен півроку тому помер від серцевого нападу, з того часу її мучать постійні головні болі, тому вона в супроводі своєї дочки вирішила відвідати наше чудодійне джерело, – сказала покоївка.

– Я вже не вперше про нього чую, мабуть воно й справді цілюще, – промимрила я, а тоді знову перейшла до справи. – А чому ви так ретельно готувалися до її приїзду?

– Ти б краще спустилася на кухню і допомогла місіс Сміт з вечерею, – не змогла нічого кращого вигадати, окрім як просто відправити мене подалі Дейзі.

Я не хотіла з нею сперечатися і пішла до місіс Сміт, там на мене чекав несподіваний сюрприз.
Посеред кухні стояв, переминаючись з ноги на ногу золотоволосий хлопчик Гарольд Кеннінг.

– Місіс Сміт, чи не знайдеться у вас декілька крапель мелісового чаю, моєму дядечку знову погіршало? – сказав Гарольд.

– А що цілющі води джерела йому вже не допомагають? – якимось підозрілим насмішкуватим тоном спитала економка.

– На жаль, ні, – з невимовним сумом відповів юнак.

– Заждіть хвилинку, я пошукаю, – мовила вона й почала нишпорити в шухлядах. – Чаю немає, але є ось цей непогагий екстракт, кажуть він добре тамує біль. Елізабет, як добре, що ти прийшла, віднеси, будь ласка, містеру Блоссому ліки, – сказала економка, помітивши мою присутність.

Я взяла пляшечку з дивною темною рідиною і понесла її до кімнати дядька Гарольда. Старий лежав, наче мертвий, увесь блідий з синцями під очима. Схоже, жити йому дійсно залишилося недовго.

– Дядечко Ендрю, прошу випий ці лікі, місіс Сміт сказала, що вони тобі допоможуть, – медовим голоском сказав Гарольд.

– Яку ще гидоту ти мені притягнув? Зрозумій вже нарешті, мені нічого не допоможе: ні твої ліки, ані те дурнувате, смердюче джерело, через яке ти мене сюди приволік, нічого! – хриплим голосом сказав містер Блоссом і закашлявся.

– Будь ласка, дядечку, всього одну маленьку ложечку, – наполягав на своєму хлопець. 

– Ай, щоб тебе, увесь в свого батька, такий же впертий, як і він. Ну давай свої ліки, – врешті погодився старий буркотун. – Фу, яка гидота! – скривився містер Блоссом. – Вони ще огидніші ніж ті минулі, якими ти мене пічкав цілих два місяці. Слава Богу, що вони закінчилися.

– Я послав у місто по нову партію, незабаром їх привезуть, – усміхнувся Гарольд, але дятько його ентузіазму не поділяв.

– Ви тільки подивіться на цього впертюха, – не приховував свого роздратування дядько Ендрю. – Кажу ж тобі ще місяць-два і я відправлюся до твоїх батька з матір'ю на небеса. Слава Богу, що наша з Едвардом справа перейде в надійні руки, твої руки, сину мій. Тепер і померти не важко.

– Не кажіть так, дядечку Ендрю, – майже зі сльозами на очах промовив Гарольд.

– Ну-ну, хлопче, будь чоловіком, – поплескав він його по плечу тремтячою рукою. – А тепер вийдіть усі, я хочу відпочити, – скомандував Блоссом.

– У нього завжди був непростий характер, – почав розмову Гарольд, проводжаючи мене до моєї кімнати. – Вони ще змалку дружили з моїм татом, це він звів моїх батьків разом, тому якщо з ним щось станеться я цього не переживу. Це так нестерпно, спочатку мати, потім тато, тепер ще й дядько Ендрю, занадто багато смертей, як на мій вік.

– Не хвилюйся, Гарольде, твій дядечко обов'язково одужає, – сказала я, знаючи, що це цілковита брехня.

– Дякую, Елізабет, ти дуже добра до мене, я ніколи не зустрічав дівчат подібних до тебе, – сказав він, нахилившись до мене. 

– Е-е-е... я, мабуть, піду. На добраніч, Гарольде, – поспішила я розпрощатися з хлопцем, збагнувши, що він якось особливо ніжно на мене дивиться. 

– Вибач, я напевно втомив тебе своїми балачками, ми ще побачимося?

– Мабуть, – відповіла я, заченивши у нього перед носом двері. 

Хлопець ще кілька секунд постояв, а тоді я почула, як він пішов до себе. Я видихнула і без зайвих ніг плюхнулася на ліжко.

                                                                                ＊＊＊
Я прокинулася, як завжди дуже рано, потому хутко застелила ліжко і зібрала своє неслухняне волосся в вузол, як того від нас вимагала економка. Я попрямувала на кухню, де вже в поті чола гарцювала місіс Сміт. 

Цікаво, ця жінка взагалі коли-небудь спить?

– Доброго ранку, місіс Сміт, – позіхаючи привіталася я і як завжди поспішила їй допомагати.

– Ні-ні-ні, сьогодні на кухні я впораюся сама, а ти краще йди допоможи Маргарет підготувати кімнати для нових пожильців, у нас шалений потік гостей, боюся, що одна вона не впорається.

– А хіба Дейзі не повинна їй допомагати? – запитала я.

– Я відправила її на ринок за покупками, вона повернеться тільки під обід, а допомога потрібна зараз, тож менше розмов, більше діла. Мерщій, дівчино, не змушуй мене нервуватись.

Я піднялася нагору до Маргарет і ми підготували нові кімнати до приїзду гостей. Вона розповіла, щодо нас мають приїхати якийсь високопоставлений лікар із самого Лондона і поважний підприємець із Дубліна.

Я згадала, як Маргарет якось розповідала, що іноді місіс Сміт просить відносити її чай до кабінету містера Бленкінгсайда, коли у тої багато роботи і вона сама не встигає. Сьогодні був саме такий день, і я не помилилася, о полудні місіс Сміт вручила покоївці велику срібну тацю з чайним сервізом і наказала віднести його до покоїв господаря дому.

Це був мій шанс виправдати себе.

– Маргарет, – прощебетала медовим голосочком я, – ти, мабуть, дуже втомилася за сьогоднішній день. Якщо хочеш я можу віднести чай, а ти поки що відпочинь, місіс Сміт про це не дізнається, обіцяю, – поспішила запевнити її я.

Маргарет завовтузилася, по її очах було видно, що вона дуже навіть не проти такої пропозиції.

– Ну, тільки якщо ти збережеш це в таємниці, – промимрила вона, переминаючись з ноги на ногу. Кабінет містера Бленкінгсайда на третьому поверсі в самому кінці. Довго не затримуйся, просто віднеси чай і йди.

– Гаразд, – посміхнулася я і попрямувала на третій поверх.

Чайний сервіс був важкий і чи то через нього, чи то через хвилювання мої руки нервово тремтіли.

Третій поверх був світліший, ніж решта будину, тут так само на стінах висіли портрети різних людей, і якби не важкий чайний сервіс, то я б охоче зупинилася, аби їх як слід роздивитись, але зараз єдине, що мене цікавило це майбутня розмова з містером Бленкінгсайдом, тому я підійшла до тих самих дверей і чемно постукала в них.

– Увійдіть, – м'яко прозвучав голос за дверима.

Я ввійшла і побачила як містер Бленкінгсайд щось невпинно писав, схиливши голову. Його кабінет був просторим, але вільного місця тут майже не залишилося, все поглинули різнобарвні книги і стоси старих газет, яких тут було сотні, якщо не тисячі.

Цікаво, навіщо йому стільки застарілих газет? 

– Проходь і постав чайник на стіл, він же важкий навіщо ти його тримаєш в руках? – мовив містер Бленкінгсайд, не піднімаючи голови, я послухалась і зробила, як він сказав. – Тобі сподобалися книги, які я тобі порадив, Елізабет?

Він же ще ніразу не піднімав голови, звідки він знає, що це я?

– Вони були одні з найкращих, що я читала, сер, – сказала я і це дійсно було так. – Містере Бленкінгсайде, щодо тієї розмови... Я не хотіла вас образити, я не думала, що верзу, я...

– То ти сказала неправду? – нарешті підняв голову він і подивився на мене своїми зеленими очима так, що я одразу захотіла, аби він знову їх опустив.

– Ні, сер, – промимрила я.

– То ти дійсно вважаєш, що мій пансіон моторошний і жахливий?

Сил, щоб викручуватися не було, і я сказала, що думала.

– Так, сер.

– Тоді хіба я смію ображатися на тебе через правду? Ну ж бо, Елізабет, сядь за стіл, – мовив він, очевидно побачивши, як трусяться мої коліна. 

Я сіла і це трішечки мене заспокоїло, тоді містер Бленкінгсайд з невимовною грацією особисто розлив нам обом чай.

– Пригощайся, – сказав він і підсунув ближче до мене чашку.

Я несміливо взяла її в руки і зробила перший ковток.

– Як тобі чай? Це особливий сімейний рецепт. Місіс Сміт навіть мені не розкриває його таємницю.

– Він чудовий, сер, та як на мене кардамону можна було поставити трішки менше, – насмілилася дерзнути я.

Він усміхнувся на таку мою заяву, а якби це почула місіс Сміт, вона б оскаженіла і в ту саму мить вигнала би мене на вулицю. 

– Це добре, що в тебе є свій власний смак, до речі, які книги тобі подобаються?

– Різні, у школі Сітні нас привчили любити всі книги. А вам, сер?

Він зробив ковток і замислився.

– Річ у тому, що раніше я багато мандрував. Я був у Африці, в Східній Європі і мета моїх експедицій завжди була та сама: зібрати якомога більше місцевих вірувань і легенд.

– Вам подобається фольклор? – підбила я підсумок.

– Так, – підтвердив він. – Розумієш, у кожного народа є свої уявлення про світ, наприклад, в племені атуваке в Південній Африці існує вірування, що раз на сто років в світі народжуються особливі близнюки, вони називають їх отайота, що в перекладі означає "двоголовий змій". За легендою, ці створіння в особливі фази місяця можуть ставати однією істотою, одна голова якої вибризкує легкозаймисту речовину – тіквік –, а інша вивергає справжнє пекельне полум'я. Якщо якийсь бідолаха насмілиться заподіяти отайотам чи комусь з їхніх близьких лиха, то не мине й секунди, як він згорить мало не до кісток.

– Жах, – мовила я, роззявивши рота, та схоже містер Бленкінгсайд мене навіть не почув.

– А от в маленькому містечку Нордрівер, в якому я колись побував, –  продовжував він, – жителі думали, що жінка місцевого фермера відьма і володіє найсильнішою магією – магією крові. А ще, один мій давній знайомий розказував, що йому на власні очі вдалося побачити дитя Таслука. Це такі створіння, що зовні нагадують дітей, але в їхніх крихітних дитячих ручках міститься така сила, яка здатна вбити чотирьох дорослих чоловіків одним ударом. 

– Чого тільки люди не понавигадують, – сказала я, сьорбнувши чай. 

– Ти гадаєш, що це вигадки? – поставив він дуже дивне, як на мене, питання. 

– Не хочете ж ви сказати, що десь по лісі бігає отайота, чи як його там, а дитя Таслука попиває чайчик на пару з вовкулакою, – сарказтично відповіла я. 

– В кожній легенді є часточка правди, чи ти так не думаєш? – знову почав допит містер Бленкінгсайд і поглянув на мене своїми зеленими котячими очима, в мої карі і перелякані, ніби намагаючись щось в них прочитати. 

Я вже відкрила рота, щоб знову сказати якесь зухвальство, але в двері неочікувано постукали і не чекаючи дозволу увійшли. Це була місіс Сміт, вона кинула на мене, повний злості погляд, ніби я скоїла якийсь страшний гріх. 

– О, місіс Сміт, як добре, що ви завітали. Не бажаєте до нас приєднатись? У приготуванні сьогоднішнього чаю ви перевершили навіть саму себе, – спокійним тоном мовив містер Бленкінгсайд, наче не помічаючи її злості. 

– Дякую, та я краще утримаюсь, – сказала економка, ледь стримуючи лють. 

Мабуть, їй все ж таки вдалося якось пронюхати, що ми з Маргарет помінялися місцями. 

– Елізабет, можна тебе? 

Ох, що зараз буде. 

– Ти що з глузду з' їхала?! – гриміла економка, волочачи мене за плече вниз по сходах. – Хіба я не казала тобі триматися якомога далі від нього?! 

– Але ж ми просто пили чай, – намагалася виправдати себе я. 

– Ти ще смієш мені перечити?! – від її крику у мене стояв гул у вухах. – Він хазяїн, а ти прислуга, зарубай це собі на носі. А тепер марш на кухню чистити картоплю і щоб я тебе більше біля нього не бачила, інакше відправлю туди, звідки підібрала. 

Мої очі налялися кров'ю, як у бика. Я зціпила зуби, щоб їй не нагрубіянити і мовчки пішла на кухню, демонстративно грюкнувши дверима. 

– А от двері, моя люба, ламати не треба. Вони між іншим чимало коштують, – крикнула жінка мені з коридору. 

– Та подавись ти своїми грошима, – пробубоніла собі під ніс я, беручи до рук картоплю. 

                                                                                     ***
Після того випадку ми з Бленкінгсайдом більше не бачилися. Я сиділа тихіше миші, щоб знову не нарватися на гнів економки. Гарольд і його дядько поїхали на лікування до джерела, місіс Сміт і Маргарет відправилися в місто у справах, а Дейзі, відчувши смак свободи, ще з самого ранку пропадала в стайні разом з Генрі, тож я залишилася сама у цьому великому і моторошному будинку. Спочатку я вирішила лягти відпочити, та як я не старалася в день заснути мені не вдалося, тоді я вийшла з кімнати і вирішила трохи розім'яти ноги. Поллі сиділа на кухні й пила чай з еклерами, я вирішила їй не заважати і піднялася на другий поверх. Там, я почула як двері до будинку відчинилися і до нього увійшли, сміючись, Дейзі і Генрі. 

"Як мені вже набридла ця солодка парочка", – подумала я і піднялася на третій поверх, який з усіх сторін був обліпленний портретами людей. Це здалося мені гарною нагодою роздивитися їх, як слід, адже через роботу і постійні доручення місіс Сміт у мене ніколи не вистачало часу, щоб навіть поглянути на них. З лівого боку тут висіла величезна картина, на якій зображувалася трохи молодша за мене юна дівчина з довгим каштановим волосссям, вона була одягнена у тодішню модну сукню XVIII ст. Навпроти неї красувався портрет молодого джентльмена в витонченому зеленому костюмі. Хлопець мав приємні риси обличчя і я не стрималася, щоб не помилуватися ними. На якусь мить мені здалося, що портрет ожив, фарби стали природного, живого відтінку і тендітна біла рука поворухнулася. Ще мить і портрет став схожий на... на містера Бленкінгсайда! Так, це був він, живий і цілісний. Він стояв передімною і дивився на мене своїми смарагдовими очима, а я заклякла на місці і не могла вимовити ані слова, та незабаром сталося те, що змусило мене прийти до тями. 

Неочікувано двері позаду мене зі скрипом відчинилися і звідти почувся жалісний стогін. Я підскочила і різко обернулася (хоча краще я би цього не робила). Із кімнати, наче демон з підземелля, виповзла скрючена постать чоловіка. Я впізнала його. Це був лікар із Лондона, який оселився в Чорному Блаваті декілька днів тому. Це було жахливе видовище, з його рота текла цівка неприродно густої червоної крові. Шкіра була блідою з синюватим відтінком, чисто тобі живий мрець. Він простягнув свою скрючену руку і прохрипів:

– Допоможіть, – а тоді впав замертво. 

Від мого крику затремтіли навіть стіни будинку. Першим, вибіг містер Бленкінгсайд з свого кабінету. Він схопив мене за руку і одним махом примусив розвернутись. Я встромилася своїм обличчям йому в груди, щоб не бачити труп у мене під ногами. Через декілька секунд на третій поверх піднялися Генрі та Дейзі. 

– О, Боже, містере Купер, що з вами? – вжахнулася покоївка. 

– Дейзі, не торкайся його! – скомандував містер Бленкінгсайд. – Відведи Елізабет в її кімнату, а ти Генрі, допоможеш мені прибрати тіло. 

Містер Бленкінгсайд передав мене в руки покоївки і вона підтримуючи мене, мов дитину, допомогла спуститися на перший поверх. Крізь туман, я чула шокуючі "ахи" й "охи" пожильців будинку, які повиходили з своїх кімнат, щоб подивитися, що там таке сталося. 

Єдина, що я пам'ятаю це, те як Дейзі дала мені випити якусь гірку рідину і турботливо вкрила ковдрою, потому я заснула і проспала цілий день, прокинувшись уже пізно ввечері. 

                                                                                        ***
Від настою, що дала мені Дейзі, у мене злиплося в роті і я попрямувала на кухню випити води. За вікном йшов дощ, через який і в без того темному будинку, стало ще темніше. Я потягнулася до ручки і злегка прочинила двері, через щілину я побачила, що на кухні зібралося щось на зразок таємної нічної ради. Маленька Поллі сиділа за столом спиною до мене, навпроти неї, на іншому кінці стола сиділа, нервово постукуючи пальцями, місіс Сміт, яка вже давно повернулася з міста. Генрі стояв осторонь, подалі від усіх, спершись на стіну і переплівши руки на грудях. Зліва від нього тремтіли дві бліді постаті – покоївки Дейзі та Маргарет. 

– Мабуть, старий грішник мав настільки чорну душу, що джерело забрало її раніше ніж зазвичай, – своїм дзвінким дитячим голосом мовила Поллі, серед усіх присутніх вона здавалася найбільш безтурботною, та інші її радості не поділяли. 

– Що з ним тепер буде? – тремтячим голосом запитала Дейзі. 

– Містер Бленкінгсайд розпорядився доправили померлого до Лондона, де його зустрінуть рідні і з почестями поховають, – роз'яснив їй Генрі. 

– До речі, що думає про всю цю ситуацію сам господар дому? Місіс Сміт, ви з ним говорили? – подала голос Маргарет. – Що він радить нам робити? 

– Нічого, – сухо відповіла жінка. – У таких випадках головне зберігати спокій і не привертати зайвої уваги. До нас часто приїжджають хворі люди, не виключено, що хтось із них може віддати душу прямо в пансіоні. 

– А були ще подібні випадки? – з жахом спитала Дейзі. 

– Так, у 1798 році, ви з сестрами ще в нас тоді не працювали, – відповіла економка. 

– О, я пам'ятаю той випадок, – iз захватом мовила Поллі. – Сорокарічний підприємець Бернард Росс, вбив свого партнера по бізнесу Даніеля Діттн, щоб заволодіти його часткою активів. Він вмер в той самий день, коли й приїхав. Про наш пансіон навіть тоді в газеті написали. 

Мені почулася чи економка дійсно сказала "в тисяча сімсот дев'яносто восьмому році"? Але як таке можливо її тоді ще й на світі не було. 

Я трохи розвісила вуха і з необачності сперлася на двері від чого ті скрипнули. 

– Генрі, ти що не закрив двері?! – швидше гримнула, ніж спитала конюха місіс Сміт. 

Я саме заховалася за сходами і схоже, що хлопець не встиг мене помітити. Коли двері зачинилися я поспішила до своєї кімнати переварити інформацію. 

Отже, що ми маємо: маленька дівчинка, яка стверджує ніби вона ніколи не виросте, стара економка, що, мабуть, ще пам'ятає битву біля Абуріка, і загадковмй труп у домі. Чи має це мене турбувати? Так, чорт забирай! У мене аж жижки трясуться від усіх цих моторошних подій. Та що ж це за місце таке? Я маю в усьому розібратись. 

Своє розслідування я почала з огляду таємничого кабінету містера Бленкінгсайда, я бачила в ньому велику кількість книг і старих газет, якщо мені вдасться знайти ту саму газету, про яку говорила Поллі, тоді в мене будуть на руках прямі докази і ніяка місіс Сміт не зможе відправити мене на кухню чистити картоплю, посилаючись на те, що мені щось почулося чи примарилося. 

Не гаючи ані хвилини я запалила огризок свічки і піднялася на третій поверх. Хоч дощ вже вщух, та ще було чути приглушену мелодію крапель, які скочувалися з однієї гілки на іншу. 

Я з жахом проминула кімнату лікаря Купера, згадуючи вранішні події, і наблизилася до кабінету містера Бленкінгсайда. Мені пощастило, господаря дому не було, і я прийнялася за діло. 

1898 р.

"З Мальтівської в'язниці втік аптекар-убивця, що продавав смертельну отруту під виглядом ліків. Особливі прикмети: шрам на лівій щоці". 

Ні, не те. 

1850 р. 

"Вдова-убивця знову розпочала полювання". 

1800 р.

"Божевільний ревнивець вбив свою дружину".

1798 р.

Ось воно! 

"В Йоркширдському пансіоні під назвою Чорний Блават було знайдено труп відомого підприємця і мецената Бернарда Росса. У чоловіка з невідомих причин розірвалося серце і він стік кров'ю. Ніяких слідів отрути чи інших речовин у його організмі не було знайдено. Тіло підприємця знайшла робітниця пансіону Вірджинія Сміт, жінка стверджує, що останнім часом містер Росс скаржився на біль в районі серця..."

Це ж наша місіс Сміт! Виходить їй понад сто років. Ну все, тепер їй не втекти. Я міцно стиснула газету в руках і мов ошпарена побігла... ні, полетіла сходами вниз. 

Таємна кухонна нарада ще тривала і я рвучко смикнула двері за ручку. Генрі, Поллі і покоївки витріщилися на мене так, ніби я щойно втекла з божевільні і тільки одна місіс Сміт була спокійною, мов камінь. Вона побачила, стиснуту газету, в моїх руках і все зрозуміла. 

– Хто ви в біса такі і що це за місце?! – прогриміла я, і кинула газету на стіл прямо перед її носом. 

Місіс Сміт встала, кремезна, мов гора, і я одразу відчула себе крихітним мишеням поруч із нею. Економка підібрала газету зі столу і коротко глянула на неї, тоді наблизилася впритул до мене й промовила:

– Ходімо зі мною, дитинко. 

                                                                                      ***
Економка провела мене до покоїв містера Бленкінгсайда і тихо постукала в двері. 

– Заходьте,  – м'яко сказав голос.

Хоча вже було доволі пізно, але хазяїн пансіону ще не спав. Він сидів за маленьким столиком, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в іншій газету. 

Яка іронія долі. 

– Час настав, сер, – таємниче промовила економка. 

– Я зрозумів, місіс Сміт, ви можете йти. 

Жінка зачинила за собою двері і ми залишилися вдвох. 

– Ти коли-небудь жила в Ірландії? – поставив найбезглуздіше у теперішній ситуації питання містер Бленкінгсайд. 

– Що за маячня?! – вибухнула я. – Я прийшла, бо хочу знати, що тут відбувається. 

– Саме це я й намагаюся тобі пояснити, – спокійно відказав він. – То ти збираєшся відповідати на моє питання?

– Ні, але моя бабуся з Ірландії. Та я не розумію, як це стосується справи. 

– Ага, значить ген кратена у вашій сім'ї у більшій мірі передається по жіночій лінії, – мовив він собі під ніс. – Розумієш, Елізабет, в Ірландії, звідки я родом, існує легенда про людей, які можуть рухати предмети силою думки. 

– Я хочу почути правду, а ви знову розповідаєте мені якісь казочки, – різко урвала його я, остаточно порушивши всі правила гарного тону. 

– Це правда, Елізабет, я і є кратен. 

– Ви божевільний, а не кратен, – не стрималася я. – Це абсолютно неможливо. 

– Неможливо кажеш? – лукаво посміхнувся він. – Тоді дивись. 

Містер Бленкінгсайд простягнув руку і для більшого антуражу щось проказав староірландською. Я не вірила своїм очам, але одна з книг, немов послухавшись його наказу, злетіла в повітря, а тоді пролетівши через усю кімнату, приземлилася на його долоні. 

– Це що якийсь фокус? Ви мене розігруєте? – уперто не вірила я очевидному. 

– Жодних фокусів, – запевнив він. – Ти теж так можеш, тому що ти одна із нас. 

– Яких ще вас? Таких же схиблених? 

Він глибоко зітхнув і промовив:

– Пам'ятаєш я колись розказував тобі про близнюків отайота, які якщо їм чи їхнім близьким загрожує небезпека перетворюються на двоголову змію?

– У мене хороша пам' ять, сер, – зухвало відповіла я. 

– Але погана спостережливість. Якби ти була хоч трішки уважнішою, то зрозуміла б, що Дейзі і Маргарет це близнюки отайота, місіс Сміт – відьма крові, а Поллі – дитя Таслука. 

– Примустімо, що це так і ви кажете мені це не під час нападу лихоманки, – примирливим тоном сказала я, – яке це відношення має до мене? 

– Невже ти ще не зрозуміла, Елізабет? – щиро здивувався він. – Ти теж кратен, тому люди завжди недолюблювали тебе, вони відчували твою силю і боялися її. 

Пазли в моїй голові почали складатися, але мозок уперто відмовлявся в усе це вірити. 

– Якщо усі ми монстри, то навіщо було збирати нас у цьому будинку? Це у вас хобі таке, колекціонувати різних чудовиськ?

– За декілька миль звідси є джерело, що гойдельською мовою зветься Паундрен. Не знаю наскільки воно цілюще, але дещо таки робить його особливим. 

– І що ж це? – спитала я, скептично піднявши одну брову вгору. 

– Паундрен в перекладі означає "розплата", воно притягує з усіх куточків світу грішників, що оминули кари. Для простих людей воно абсолютно безпечне, але на грішника випившого з нього води, чекає неминуча смерть. 

– До чого тут пансіон? Не хочете ж ви сказати, що... – почала здогадуватися я.

– Усі наші пожильці грішники, що уникнули кари, – продовжив він замість мене. – І перш ніж ти почнеш заперечувати очевидне, візьми цей флакончик, він наповнений заговореною водою із джерела. Достатньо крапнути одну краплю на річ пожильця і якщо вона змінить колір, то не сумнівайся, перед тобою справжній грішник. 

Першою ж думкою було кинути цей клятий флакон йому в обличчя, але здоровий глузд, який у мене попри усі сьогоднішні відкриття, все ще зберігся, змусив мене схаменутися і узяти флакончик.

– Чому маленька Поллі стверджує, що вона ніколи не виросте? – поставила я останнє питання, яке тим не менш мучило мене найбільше. 

– Ти колись чула про вампірів? – як завжди відповів питтанням на питання він. 

– Це ті, що п'ють кров і ніколи не вмирають? Тільки не кажіть, що вони теж існують. 

– Я вже колись казав тобі, що в кожній вигадці є часточка правди, – протягнув він. – Сотні років тому друїди острова Кернхолм створили храм Вампіріум. Ті, хто безперервно проживуть у ньому 33 дні, стають безсмертними. Через заздрість люди прозвали їх вампірами і приписали жагу до крові. Хоча насправді перші жителі Вампіріума були цілителями і нікому ніколи не заподіювали шкоди. 

– Заждіть хвилинку, я працюю в пансіоні вже навіть більше ніж 33 дні і за увесь цей час я ніколи не покидала його меж і, як я підозрюю, якщо цей пансіон і є той самий древній храм Вампіріум, чи не хочите ви сказати, що я... 

– Безсмертна як і кожен з нас, але це доти, доки ти знаходишся в пансіоні. Якщо ти полишиш його більше ніж на 33 дні, то зникнеш, ніби тебе ніколи й не існувало. 

– Але це не чесно, – запротестувала я. – Хто вам дав право розпоряджатися моїм життям?

– Якби ми тобі розповіли одразу, ти б нам ніколи не повірила і повернулася на ринок, а твоє місце тут, поруч із нами, тому що ти одна із нас. 

– Годі це повторювати, ви всі навіжені! Я сплю, це всього навсього сон, якщо я прокинуся ви усі зникните, – затараторила я, потираючи пальцями скроні.

– Це не сон, Елізабет, і у мене є докази. 

Він відвинув одну із шухляд у своєму столі і дістав щось на зразок записника (дуже старого на вигляд, з потряпаною обкладинкою і двома масними плямами на палітурці) й простягнув мені його. 

– Тут ти знайдеш відповіді на питання, ким ти є. Якщо ти й тоді не зміниш своєї думки, я накладу на тебе закляття і ти будеш вільною. Але спочатку візьми щоденник і все обдумай. 

– Я вже достатньо наслухалася ваших казочок, – відрізала я. – Дайте сюди цей триклятий щоденник і не сумнівайтеся, якщо є хоч якийсь шанс покинути це місце, я ним неодмінно скористаюся. 

– Я прийму будь-яке твоє рішення, але я б дуже хотів аби ти залишилася, – мовив він, та я вже вилетіла з кімнати, мов пташка з клітки. 

                                                                                       ***
"Немає необхідності його читати, я й так знаю, ким я є. Я почекаю до ранку, а тоді як тільки зійде сонце, подамся геть з цієї божевільні. Не важливо куди, навіть назад на ринок, головне подалі звідси", – так промовляла одна половина мене, яка у будь-який спосіб прагнула вибратися з Чорного Блавату, інша говорила зовсім протилежне: "Якщо ти вже все вирішила, то чому б тобі не поглянути одним оком, що там таке написано. Все одно гірше вже не буде". 

Я прийняла рішення, не знаю чи було воно правильним, але я ще ніразу не пошкодувала про нього. 

"Елізабет Редроуз, ти точно несповна розуму", – сказала я сама собі і розгорнула щоденник.