Чорний камінь

Розділ 3

Олег і Стас були у відділку. Місцеві хлопці навіть зраділи, що убивством займатиметься колега з сусідньої області, а Стас лише допомагатиме: зі злочинами, скоєними в горах, завжди була паперова морока. Олег вкотре перечитував висновки експертів, шукав зачіпки. Стас меланхолійно клацав на ноутбуці, намагаючись привести думки до ладу.

– Олеже, то що ти думаєш про львівську експертизу? – запитав Стас, вимикаючи ноутбук й опускаючи екран.

– Хлопці вагаються. Вони ніколи не бачили такого леза. Надто тонке, ріжучий край – соті міліметра. Тому вони й не поспішали. Я й сам здивувався такому, – Олег підняв на товариша похмурий погляд. – Тим паче це вказує на Назарчука. У кого ще може бути ніж такої якості?

– Ти підганяєш докази під свою теорію. І не забувай, що санкцію на затримання Назарчука тобі так і не дали.

– А це вже не твій клопіт, Стасе.

Заперечення пролунало так загрозливо, що ще одна образлива фраза у такому тоні, і вони точно посваряться.

Рипнули старі дерев’яні двері. До кімнати увійшов Олександр, слідом за ним тихенько зайшов Ігнат. Олег не підвівся, та Стас бачив, як зло поблискують його очі: сам прийшов, бандитська наволоч, то навряд чи вийдеш звідси, я вже що-небудь вигадаю, обіцяю...

– Олег Олегович? – Сашко сів на стілець навпроти стола слідчого. – Прізвище я ваше не пам’ятаю.

– Зате я твоє пам’ятаю. Зізнаватись у скоєному прийшов, Назарчук молодший?

– Прийшов розповісти, як було насправді, – Олександр теж не втрачав нагоди, щоб посперечатись.

– А що ж ми одразу у тебе таких шляхетних намірів не помітили?

– Якби ви так головою дзизнулись, то теж не одразу б усе згадали.

– Об кермо?

– Ні, об камінь.

Стас й Ігнат перезирнулися, відчувши один в одному союзників: ще трішки, і їм доведеться розбороняти своїх друзів. Але напруга спадала, бо Олександр казав правду.

– То що сталося насправді? – поступився Олег, теж невдоволено відмітивши подумки, що мажор не бреше.

– Андрій Шульженко закінчив Київський національний університет, факультет мистецтвознавства, вступив в аспірантуру. Особливо він цікавився давнім фольклором. Кельти, сармати, скіфи, ну, і, можливо, ті, хто мешкав в Україні раніше. Останніми роками це у нас серед можновладців модно.

Цю експедицію оплачував Київ, і хлопці справді знайшли дещо визначне. Вони розкопали частину руїн старого міста. Дуже старого. Щоб вам було зрозуміло, все, що знаходять на таких розкопках, коштує тисячі у валюті. Це про черепки. А якщо знаходять щось по-справжньому цінне, то в рази більше.

Олег уважно його слухав: мажор сам копав собі яму і не розумів того, але тепер вимальовувався і мотив. Відчувши настрій слідчого, Сашко замовк.

– І що було далі? – не втримався від запитання Стас.

– Далі? – Олександр замислився, і тільки Ігнат бачив, як важко йому говорити про загибель друга, так невимушено вплітаючи у розмову напівправду. – Андрій зателефонував мені і сказав, що вони відкопали майже всю стелу з написами. Хоч ніхто з них і не міг зрозуміти, що там вирізьблено, але це було значне відкриття. По шару знаходження стелу можна датувати задовго до Різдва Христового.

Я приїхав відсвяткувати з ними відкриття. Ми з Андрієм майже не пили, дурі своєї вистачає, та й не особливо нап’єшся, коли стільки співаєш. Нас любили слухати. Ми з Андрієм влаштували музичну дуель: хто кого переспіває. Андрій виграв, і ми пішли на розкоп.

– Нащо? – перебив Олег, ледь втримавшись, щоб не сказати щось ядуче.

– Андрій дуже хотів розгадати, що це за стела. У давніх спорудах часто елементи орієнтували на зірки, або пов’язували із сонцем чи місяцем. Щойно зійшов місяць, і це могло дати Андрію підказку.

А ось тут Сашко вже відверто брехав: якщо підказку і могли дати небесні світила, то виключно у дні зимового чи літнього сонцестояння, або на рівнодення, але Олег Олегович, звісно, не міг зачепитися за таку неточність.

– Ми дійшли до розкопу, – натхненно продовжував Олександр, розуміючи, що на обмані його не спіймали. – Не минуло й п’яти хвилин, як з’явилися вони.

– Місцеві? – уточнив Олег.

– Не знаю, – хитнув головою Сашко. – Навряд. Певно, хтось із київських кураторів здав, що молодь відкопала дещо цікаве. Це були чорні археологи, вони хотіли забрати собі знайдене хлопцями. Андрій одразу зрозумів, хто вони, і сказав, щоб забиралися. Чужі не залишились у боргу на міцне слівце, ми посперечалися, тільки Андрій не знав, що вони озброєні.

– Скільки їх було? – Ігнат побачив, що слідчий глянув на диктофон: спостерігаючи за Сашком, вони й не помітили, як Олег увімкнув запис.

– Троє. В одного ніж. Андрію вдалося відібрати, і він поранив чужого в руку.

– Що за ніж?

– Я таких раніше не бачив.

– А інші як озброєні?

Олександр замислився, наче згадуючи.

– Я точно не знаю. Але не думаю, що ніж був лише в одного.

...Золотаві промені перетинають галявину – тільки хто у таке повірить?..




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше