Розділ 3. У неділю рано зіллячко копала

Я пішла. Пішла якнайшвидше з майстерні Ярини. Пройшовши дерев'яний ґанок, я увійшла у великий будинок, який сподівалась скоро покинути.

Сівши на лаву біля вікна, я подивилася в далечінь полів, де дівчата років дванадцяти збирали квіти на вінки. Як колись ми з Ярою. Але зараз... Зараз ми інші. Інша я. Вона інша... Начебто ніколи й не були знайомі, хоч живемо разом здається вже, що зі сто років. Та дещо поміж нами змінилось. З тієї самої вечорниці. З того, що з нами стало після.

Поки батьки у від’їзді, вона погодилась ночувати в мене. Я хотіла, щоб ми подолали прірву між нами доти діло не дійде до сватання. Я знала, що незабаром це звершиться, Кирило неодноразово давав натяки на це. І сьогодні, коли це сталося… Ми ще не були готові до цієї новини.

«Йди розберись з батьками, Килино. Хай вони дають добро»

Ще не настав час. Хоч і переїхала вона на тиждень, а ми не відкрились одна одній. Ввечері, коли я сподівалась на відверті розмови, сміх, спогади, Ярина лише заварювала чай зі своїми ароматними травами, ставила такий же і переді мною і тихо, спостерігаючи за гомоном природи, журчанням струменю, шелестом дерев вона проводила години на проліт. Єдине коли розмовляла зі мною, то закликаючи насолодитись природніми дарами із нею. Я її не розуміла. Така балакуча і невгамовна дівчина стала привидом спокою. Все після смерті матері. Але ж моє весілля привід для веселощів. Чи тепер вона боїться втратити мене? Чи так сильно, як я боюсь втратити її вже давно?

Але ж приходиться мириться з долею. Адже світ не змінити.

Через годину до мене постукали. Я знала, хто за дверима. Нарешті.

— Звичайно, входь.

З розплетеним чорним густим волоссям і напіввінком з червоних квітів зайшла Ярина.

Вона сіла за мій дівочий стіл із дзеркалом та безліччю прикрас та засобів прихорошування і стала причісуватися. Вона виглядала чарівно.

— Пробач, — сказала Яра, — я була дещо різка. Просто мені прикро твого майбутнього. Ти ж знаєш за відьомську долю для тих, хто виходить за чужоземця.

— Так, ти люб’язно нагадала, дякую,— пробурмотіла я. — Пам'ятаю я все, Ярино. Але я не можу залишитись. Нині його батьки хворі, потрібні лікарі з міста. І жити там краще, ти ж знаєш. Я буду приїжджати, Яро.

— Як поїдеш заміжня, шляху назад немає.

— Добре, — видихнула я, — Як тобі це дуже важливо то повичитуй за якісь обереги.

— Ти ж знаєш, оберегами прокляття не знімеш.

— А чого ти так впевнена, що воно дієве? Старша відьма ж зняла його ще давно.

— А молодша наклала його знов, — похмуро відповіла Ярина.

— Ти так кажеш наче сама там присутня була, — буркнула я.

Вона пильно дивилась на мене, мовчучи. Ані слова більше. Наче чекала. Чекала…

Я встала як обпалена.

— Ні, Яро, не кажи, що ти зв'язалась з відьмами!

— Я б радила вам із нареченим хоча б медовий місяць відсидіти тут. Все одно медовухи не натаскаєш. А там видно буде.

— Яро, ні, — я благаючи встала перед нею. Та не поворухнулась, — Подружко, ну не скінчується життя після смерті матері. Зацікав когось на весільному гулянні. У Кирила багато друзів, то не складно буде. До того ж чула у нього симпатичний брат. А там і заживемо разом дружною родиною.

— Тобто… — протягнула вона, переставши розглядати себе у дзеркало. Її ясний погляд темно-карих очей видав мені блиск божевільного полум'я, — тобто моя подруга хоче, щоб під прокляття попала і я, вийшовши за чужинця-дружка твого чоловіка?

— Я хочу, щоб моя подруга жила далі! Як ти могла на ноті горя зв'язатись з Медорадою та Орестою?!

— Вони самі знайшли мене, — спокійно відповіла вона.

У дверях рознісся дзвін.

— Здається твій суджений прийшов, — з посмішкою промовила Ярина.

— Залишайся поки тут, — схвильовано пролепетала я.

— Боїшся подруги, що водиться з відьмами?

— Це ми потім з'ясуємо. А зараз… — я зітхнула і пройшла на вихід, — просто познайомтесь. А потім до сватання переборемо всі негаразди.

Ярина окинула мене вбивчим поглядом. Але відьомство то проблема і я повинна її вирішити. Зобов'язана! Бо турбота… Вона лікує. І я пішла назустріч Кирилові.

Той вже сидів за столом із букетом польових квіточок.

Ярина мене не послухала і одразу ж послідкувала за мною. Ми спустились наче знатні панни. Кирило одразу піднявся і підійшов ближче до сходин. Проте побачивши Ярину… Він дещо змінився в обличчі. Я обернулась на подругу, проте та не непроникним лицем крокувала вперед. Її погляд теж впився в мого нареченого. Напевно вони оцінювали один одного.

Подавши мені руку, Кирило вручив букет. Проте ми діждались поки і Ярина зійде з останньої сходини. Її голова горділиво височілась.

— То це наш суджений-ряджений? — з холодною посмішкою спитала вона. Наче намагалась вструнити льодовий кинджал у наші серця. Поганий початок.

Кирила схаменувся і посміхнувся. Проте його посмішка не була до кінця щирою.

— То ти Ярина, — ствердив він, — Багато чув про тебе.