5.

****

– Валюшо, вітаю тебе з сином! – привітав Олександр Іванович.

Старий лікар обережно тримав новонародженого, який просто захлинався від пронизливого крику.

– Оце легені у хлоп’яти! – із захватом вигукнула акушерка. – Певно новим Шаляпіним буде. Чи Паваротті.

Хвиля напруги, що майже добу сковувала Валентину, нарешті відступила, залишивши по собі лише втому і нестерпне бажання спати.

– Тепер познайомся з мамою, малий, – жінка почула голос лікаря поряд і розплющила очі.

Олександр Іванович простягав до неї немовля, загорнуте у пелюшку. Валя втомлено всміхнулася і вже приготувалася притиснути до себе синочка, але, глянувши, вмить відсахнулася, ледь не впустила, хоч ні, сама відштовхнула від себе дитину. Лікар ледь встиг підхопити маля.

– Приберіть його від мене! – перелякано закричала. – Приберіть це бісове дитя! Це не моя дитина! Це виплодок диявола! Приберіть! Приберіть!..

Жінка забилася в істериці: кричала, ридала, поривалася встати з ліжка та тікати. Їй вкололи заспокійливе, а після того, як трохи вгамувалася, перемістили в палату.

****

Валю збудила тиша в палаті та сонячне світло, що примостилося на подушці, м’яко торкаючись щоки.

Подумалося, що дівчата, напевно, вже пішли на сніданок. А вона розіспалася! Ніколи ж так пізно не просиналася, завжди з першими променями. Ще й сон чудний наснився. Хоча ні, не чудний. Страшний!

Наснилося, що народила. Лікар підніс до неї немовля, а там не дитина, там – справжнє бісеня! Шкіра темна, наче пекельну засмагу на собі має, кудлате темне волоссячко прилипло  до голови вогкими прядками, очі розумні чорними намистинками в душу зазирають, а губенята викривилися в єхидній посмішці.

Валя аж здригнулася від згадки про сон. Інстинктивно поклала долоню на живіт – а його нема! Вона різко сіла на ліжку – і одразу завила від болю. Так це був не сон! Вона дійсно народила! Народила ту демонічну істоту. Страх новою хвилею накотив, народжуючи у серці паніку.

Це була інша палата. Післяпологова. Навпроти стояло ще одне ліжко, порожнє, зі згорнутим матрацом. Валентина роззирнулася, помітила, що її речі, а головне телефон, також тут, на приліжковій тумбі.

Схопилася за телефон, наче за рятівну соломинку. Поглянула на екран: майже дванадцята. Справді заспалася! Час іде, а її діти в небезпеці!

Зателефонувала чоловікові.

– Валюшо, кохана! – пролунав зі слухавки радісний голос чоловіка. – Дякую тобі за сина! Мені Іванович вже розказав, що у нас з тобою здоровенький пацан народився…

– Матвію, стривай! – нервово перебила Валентина. – Як наші діти? Ніхто не хворіє? Ніхто не забився, не порізався, не вдавився?

– Люба, та все в порядку! – відповів Матвій, не розуміючи занепокоєння дружини.

– Ти точно від мене нічого не приховуєш?! – майже прокричала з істеричними нотками в голосі.

– Навіщо мені це робити, Валюшо? – голос чоловіка був спокійним та упевненим. – Наші діти всі при справі: хтось на роботі, хтось на навчанні, хтось на практиці, хтось в садочку.

– Матвію! Пообіцяй, будь ласка, що одразу мені зателефонуєш, якщо щось станеться! – благала Валя у слухавку. – Особливо, якщо станеться щось погане…

– Звісно ж обіцяю, – відповів Матвій. – Але що з ними може статися?...

Валентина полегшено видихнула та завершила виклик, і словом не згадавши новонародженого сина.

****

Одразу після дзвінка дружини Матвієві зателефонували з дитячого садка. Вихователька винним тоном повідомила, що їхні близнята, Артемко з Микиткою, зараз у лікарні з отруєнням. Вони під час прогулянки наїлися якихось ягід, які знайшли десь під забором, тому керівництво викликало швидку.

Чоловік здивувався безпомилковому материнському чуттю Валентини: треба ж так, і хвилини не минуло! Він вирішив нічого їй не повідомляти, щоб не хвилювати без вагомої причини, доки сам не дізнається, що й до чого. За кілька хвилин він вже мчав до дитячої лікарні.

На першому ж повороті знов пролунав телефонний дзвінок. Це була вчителька Генчика, яка за медово-улесливою інтонацією намагалася приховати стурбованість, що межувала з переляком. Виявилося, його сина щойно забрала швидка. Він з хлопцями з класу після уроків пішли на покинуте будівництво неподалік школи, де розважалися, стрибаючи з другого поверху на купу піску. Гена стрибнув невдало.

Серце Матвія від хвилювання забилося частіше. Ну як таке може бути! Мелодія, з якою втретє ожив телефон, змусила його здригнутися в очікувані неприємностей. Але обличчя старшої доньки на екрані заспокоїло і він прийняв виклик.

– Тату, ти тільки не хвилюйся! – почала Анюта, чим одразу стривожила батька. – Я зараз у лікарні. Поки нічого страшного не сталося. Та у мене просто діагностували рак.

Світло Матвієві затьмарилося. Що далі говорила донька він вже не чув, зрозумів, що та поклала вже слухавку, коли прийшов до тями і ледь не проїхав на червоне. Йому захотілося зупинитися, щоб зібрати бентежні думки докупи.

Доки він паркувався, пролунав черговий дзвінок, тривогою відбиваючись в серці. З іншого кінця прозвучав голос директора української гімназії, де навчалась Олександра, який повідомив, що Саша знепритомніла під час уроку. Тепер вона в лікарні швидкої допомоги.

Чоловік сидів у машині, відкинувшись на крісло та заплющивши очі. Він вже не знав, куди варто їхати в першу чергу. Голова розколювалась, тому він з силою стискав скроні, намагаючись вгамувати біль. Дзвінок телефону змусив його поморщитися.

Матвій здивувався, адже телефонував працівник однієї з його СТО, а всі питання він зазвичай вирішував з керівником. А потім згадав: на цю станцію нещодавно влаштувався механіком його старший син Павло. Батькове серце завмерло в поганому передчутті. І не помилилося: на Пашу впав металевий стелаж з інструментами. Його повезли до лікарні швидкої допомоги.