Чотири кроки до початку (шерлокіана)

І. 2. Цікава пропозиція

Десь і колись

— Кх-кх!

Я відкрив очі і побачив над собою круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.

— Молодий чоловіче, ви вже здатні розмовляти?

Я доторкнувся до скроні, але ані крові, ані навіть подряпини не було. Десь із-за окулярів простягнулася рука та досить сильно й безцеремонно поплескала мене по щоці. Від такого нахабства я смикнувся і рвучко сів.

— Що трапилося?

— А ви як думаєте?

Я подивився вгору, на крутий схил, з якого котився, мабуть, ще хвилину тому.

— Я впав.

— Добре, — схвально кивнули окуляри.

— В мене стріляли… В мене стріляли?!

— Гарна дедукція!

— Куди ж вони всі поділися?

— Тут їх немає.

Ото заспокоїв, так заспокоїв! Я придивився до окулярів пильніше. Туман в очах потроху розсіювався. Переді мною стояв чоловік невизначеного віку, невеликого зросту, і весь якийсь… круглий. Кругле обличчя, кругла гладка постать, круглі окуляри і круглий капелюх на макітрі. Він випромінював таке безсоромне самовдоволення, що скидався на кота, який тільки що обжерся хазяйської сметани. Неприємний тип!

— А ви хто такий? — набурмосився я.

— Мені казали, що Шерлок Холмс — не дуже чемна людина, та я не думав, що до такого… — пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: — Звіть мене Посердником, пане Холмс.

— Я не…

— Ні! — він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. — Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому назвав вас Шерлоком.

— Та це…

— Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.

— Як це мило! — я здійнявся на ноги, — Ви знайшли! Але я-то не маю наміру зв’язуватися з вашим клієнтом! Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.

— Ні, вже розібралися, — заперечив він.

— В сенсі?

— Як на генія, він трошки тупий, — знов кудись в бік пробурмотів Посередник, — але нічого, впорається… — І знов мені: — як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?

— Я був трішки необережний і впав! — я почав втрачати терпець, — а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу. А ви мене затримуєте!

— Ви померли, — м’яко сказав він.

— Що-о?!

— Ви померли, пане Холмс, — терпляче повторив Посередник. — Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?

Я слухняно роззирнувся. Нічого особливого. Те ж саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, наслідки не дуже вдалого падіння.

— Спробуйте зробити подих, — продовжував керувати Посередник.

Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Різко накотила паніка, мене затрусило.

— Тихіше! — цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.

— Що зі мною? — прохрипів я. — Де ми?!

— Кажу ж, ви померли! Це так важко зрозуміти? — обурився він так, ніби теревеніти невідомо з ким після смерті — то не варта уваги пересічна річ. — На друге питання відповісти  буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.

Я не зрозумів, що він цим хотів сказати, але чітко зрозумів, що від цього божевільного треба тікати якнайшвидше, і зробив кілька непевних кроків у бік туману.

— Стійте! — вигукнув Посередник. — Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду!

— Угоду? — я вщент заплутався, але все ж таки зупинився.

— Ви хочете повернутися до життя?

— Я ще не впевнений, що помер.

— Будете перевіряти?

Я глянув у бік туману. Посередник, що мовчки чекав на мою відповідь, мене лякав своїми незрозумілими розмовами, але туман викликав не просто страх. Від цієї сірої субстанції віяло чимось настільки моторошним, що змусило мене майже заклякнути на місці.

— Ні. Щось не хочеться!

— От і добре! — Посередник радісно потер пухлі рученята. — Отже, угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду — повертаєтесь до життя.

— І що ж то за справа? — кисло поцікавився я, розуміючи, що діватися мені, по суті, нікуди.

Він аж долонями сплеснув:

— Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!

Я знов подивився на туман, зробив невдалу спробу вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.

— Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше