I. 3. Підозріла «мазда»

Київ 2017-й рік

— Куди поділися всі тарілки? — Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.

Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкував у вікно за чорною «маздою», що кожен вівторок і п’ятницю, як за розкладом, з’являлася у нашому дворі.

Це не була машина когось із мешканців, ті я добре знав.

— Кирило, я тебе питаю! Агов, пацан!

— Йди краще сюди.

— Що? — Сашко теж підійшов до вікна.

— Бачиш автівку?

— І що?

— В ній вже двадцять хвилин сидить наш сусід з першого поверху.

— І що?

— Він робить це щоразу, як вона приїжджає.

— І що?

Я роздратувався:

— Ти можеш сказати щось, більш розумне, ніж оте своє «і що»?! Поміркуй, ця «мазда» приїжджає завжди вранці, в один і той же час, і стоїть тут хвилин тридцять. Сусід, до речі, ніде не працює, він інвалід. І що вони роблять всередині машини цілих півгодини?

Сашко знизав плечима. Він, вочевидь, не схвалював моєї цікавості до чужих справ. Але також він встиг звикнути до моєї спостережливості, тому спитав:

— А сам ти що думаєш?

— Я думаю, що діло тут нечисто. Інвалід не бідує. Можливо, йому привозять «товар»? На минулому тижні я бачив, як він йшов до дверей під’їзду, на ходу розпихуючи по кишенях жменю маленьких пакетів. А що в наш час фасують в маленькі пакети а потім розпродають з рук?

— Та все, що завгодно!

Він явно «не доганяв». Хоча я майже прямим текстом сказав йому, що в нашому домі — дилер, який продає наркотики місцевій шпані. Можливо, я б теж не був таким прозорливим, але декілька днів тому я вже бачив подібні пакети. На власній роботі.

Вже більше року я працював у хімічній лабораторії. Я хотів не просто підробляти, як і всі студенти, а саме — роботу по спеціальності. І я її отримав. Мене все влаштовувало, і я був у шефа на гарному рахунку. Тиждень тому я випадково затримався трохи довше, ніж зазвичай — синтез тривав більше часу, ніж я розрахував. І побачив, як Василь, найближчий помічник шефа, фасує кінцевий продукт отого синтезу в такі самі пакетики.

— Це зразки для клієнта, — нажаль, він мене побачив.

— Добре, — знизав плечима я, вдаючи байдужість. — Взагалі-то, я збирався додому.

І от тепер я розмірковував, чи варто ділитися з Сашком цією інформацією. І вирішив поки що притримати її при собі.  

— Мені вже час в університет. Знову на першу пару спізнився! Потім поїду на роботу. Буду пізно, на вечерю не розраховую!

— Гей, пацан! То куди ти подів тарілки?

— Бувай!

На роботі я нервувався, все валилося з рук. Кожен з лаборантів робив тільки один інгредієнт майбутнього продукту, і ще тиждень тому я вважав це цілком нормальним розподілом обов’язків. Сьогодні ж це вдавалося мені вкрай підозрілим, бо я нарешті второпав, що гадки не маю, а що то таке — той наш продукт. Через годину мене спіткала чергова геніальна ідея: я вирішив поцупити зразки, щоб спокійно покопирсатися в них в університетській лабораторії. Але насправді ідея виявилася ідіотською, як сказав би Сашко, бо за цією спробою мене застукав шеф. 

— Щось шукаєш, Кирило?

— Просто порядок наводжу на робочому місці.

Ні, це не ідея — ідіотська, це я — незграбний бовдур!

— Виносити зразки назовні заборонено, — суворо сказав шеф. —  Ми — комерційна структура, і клієнт хоче отримати унікальне добриво.

Ага, добриво, як же…

Але я звик доводити справи до кінця. Тому, кому шеф відвернувся, все ж таки примудрився заховати в кишеню одну порцію того «добрива».

Картина ставала більш ясною, і мене охопив азарт. Я ніколи не міг пройти повз загадки. Будь-чого, що було мені незрозуміло від початку і до кінця. Така вада характеру іноді заважала мені жити, але й вносила добрячу жменьку перцю в сіру і прісну буденність.

Але картина склалася б набагато швидше і краще, якби я міг все з кимсь обговорити. І цим кимсь, звичайно, мав стати Сашко.

«Приходь о восьмій в кав’ярню на Узвозі, якщо тобі зручно», — відправив я повідомлення у Телеграм. Відповіді не отримав. Або він дуже заклопотаний, або ще сердитий, що я вранці втік, не давши ради тим клятим тарілкам. Ох вже мені ці хатні справи! Маю наразі дещо більш цікаве. Я почекав ще півгодини, порція «добрива» пропалювала кишеню, і відправив друге повідомлення: «Якщо незручно, приходь все одно». Відповіді не було, але я знав, що він прийде.

Нарешті мій робочий день закінчився, і я мерщій побіг на Узвіз. Сашкові дуже подобався невеличкий ресторан-кав’ярня навпроти Замкової Гори, і я був впевнений, що достатньо заінтригував його.

Звичайно, він прийшов!

— Що знову трапилося таке, про що не можна поговорити вдома?

— Можна, але мені тут подобається більше. Тобі також.

— Дурко! — фиркнув він. — Важко було зізнатися, що розгамселив всі тарілки в хаті? Пацан!