Чотири секунди до...

2. Мій водій

 

Все починається із заходом сонця. Моє життя починається із заходом сонця. Коли я приходжу додому, кидаю до пральної машинки свого робочого фартуха, засипаю змелену каву до кавоварки, заливаю воду, вмикаю техніку та чекаю, доки кімната не наповниться звуками шипіння, паром та ароматом, що тепер символізується із НИМ.

Вмикаю смартфон та бачу на екрані час — 19:26. Усього чотири хвилини до зупинки серця. Чотири чортові хвилини! Цього достатньо, щоб зійти з розуму у безкінечному очікуванні. Цих хвилин досить, аби здуріти у роздумах, що починаються зі слів «А якщо…». Чотири хвилини — це маленьке окреме життя, коли чекаєш на….когось. На когось, хто тобі дійсно важливий.

Чотири хвилини…і їх достатньо, щоб згадати все. Все! ВСЕ!!!

І рівно чотири роки тому все почалося. А почалося з розмови із Клео, яка всоте мені талдичила, що я одинока і одинокою помру, якщо не буду прикладати хоч трішки зусиль знайти собі гідну кандидатуру.

«Ів, - вона поклала свою долоню на мій кулачок, у якому пальці так сильно зчепилися між собою, що їх вже судорогою почало хапати, - тобі потрібно вийти із депресії. З першого погляду було видно, що він тебе недостойний. Доки можна хапатися за повітря! Він був твоєю ілюзією і…повним покидьком!» - тепер я посміхаюся, згадуючи слово «ілюзія». Якщо ТО була ілюзія, то як ЦЕ тепер назвати?!

Ситуація тоді була банальною. Класична зрада. Чому — класична? Бо зрадив мені мій бойфренд із своєю співробітницею, котра була на 200 кіло більша за мене і трошки ну не… з лиця, як би сказати. Після такого, знаєте, почуваєш себе ліпьошкою нікчемною із бурду, на тротуарі вона така лежить, доки хтось в неї не ступить і не вилається. Простіше кажучи, не дуже добре я себе почувала тоді.

  • Ти нормальна взагалі, Іванна! – так мене Клео називала тільки у часи моїх грандіозних провалів. Якщо я була нікчемною на 100%, то подруга моя завищувала ту відмітку до 1000%. – Він з іншою закрутив у тебе під носом, а ти йому каву на роботі пропонуєш за свій рахунок! Просто тому, що ти так звикла. В обличчя йому ту каву, дурепа!

Чотири роки прожила з чоловіком, який казав, що любить, що я його ВСЕ, що без мене життя не уявляє, а тоді — оп! – і все закінчилося за лічені секунди. Я просто побачила їх разом, як вони до готелю заходили і моє життя закінчилося. Зупинилося. Чесно, я пам‘ятаю, як відчула зупинку серця. Щось тупало у грудях дуже гучно, проте не серце. Воно зупинилося. Чотири роки. Сотні каструль борщу, тисячі вигладжених сорочок, півтисячі чашок кави за мій рахунок, мільйони слів про кохання. Все пройшло. Все закінчилося. Я помирала зсередини. Проте зовні посміхалася, наче я наречена і сьогодні заміж виходжу.

Клео тоді кричала на мене так сильно. Та тільки й тому, що в неї душа за мене розривалася. Тому, що вона свою трагедію згадала. Тому, що вона бачила мене наскрізь. Бачила мене справжню. Бачила, як мені погано було. Була зі мною чотири ночі підряд, коли я в подушку поруч із нею всю себе із очей виливала. Коли кричала від болю, бо зрада — це те, що ніхто у здоровому глузді нормально сприйняти не може. Те, що розбиває тебе навпіл. Те, після чого ти вже не будеш таким, як раніше. Ти просто вже не будеш….

Усього чотири ночі мені знадобилося, щоб до тями прийти. Чотири. Ось вона символічна цифра у моєму житті. Чотири роки, чотири ночі, чотири хвилини. І все часом вираховується.

Ну не можна повернутися у життя після зради. Ти починаєш новий його етап, котрий приведе тебе туди, де тобі й місце. І я почала. Новий етап. Абсолютно новий і мені зовсім нехарактерний.

А почалося все із випадкового номеру, який написав мені о другій годині ночі в одному із месенджерів. Я прокинулася, відкрила повідомлення. Бачу, що явно не до мене звертаються. Відповідаю, що помилилися номером. Мені знову пишуть, мовляв давайте розбиратися, хто я така. Кажу про те, що яка взагалі різниця, хто я така. Не той номер і все тобі!

От так і проговорила із незнайомцем усю ніч. Виявилося, що він живе у Чернівцях, працює адвокатом, має двох пітбулів та мешкає один у власній квартирі на 10 поверсі. Чи правда, чи ні — те неважливо. Я й сама була тої ночі театральною актрисою, подорожувала країною із виступами зі своєю трупою, мала кота мейн-куна на ім’я Патрик та була вегетаріанкою.

Подрімала усього годину перед тим, як іти на роботу і знову замовлення по столикам розносити, проте була такою активною та енергійною зранку, що навіть кава не знадобилася. Ні, я все ж чашечку випила, бо не можу зраджувати власним ранковим традиціям, але Клео помітила того дня в мені зміни на краще.

Моя бесіда із незнайомцем на тому й закінчилася. Та мені було мало! Я хотіла знову відчути подібне! Хотіла знову стати кимось! Стати значимою, класною, впливовою, багатою, знаменитою. Я тоді зрозуміла, як багато можливостей дає мені цей світ! Бери — користайся. І я взяла.

Ось так почався мій шлях, котрий я назвала «віртуальна повія». Мова йде не про тіло. Ситуація куди страшніша. Мова йде про душу.

Я й уявити не могла, як багато тих додатків у ГуглПлей, що пропонують знайомства. Та романтики мені не хотілося. Якось було не до того. Отож я вибрала трошки інший шлях. Є ще такі різновиди додатків, у котрих відбувається вивчення іноземних мов. Ось хочу я вчити, наприклад, французьку. Без проблем! Реєструємося, додаємо свою анкету, шукаємо жителя чи жительку Франції, які бажають вивчити українську, зв’язуємося із ними і вчимо один одного. Так просто. Ніякого тобі флірту. Думала я тоді.

Ох і завертілося! У мене було два життя! Одне — реальне, інше— віртуальне. Я не могла дочекатися, коли моя зміна закінчиться, я зніму свого фартушка, піймаю маршрутку і помчусь додому. Вже з порогу ввімкну той додаток із тисячами користувачів з усіх куточків світу, візьму чашку кави, залізу під ковдру і почую перший «дзеліньк». Прийшов меседж. Від кого? Цікаво. Ні, цей не підходить. Хто наступний? О, ось ти, здається, нічого собі. За одну ніч я спілкувалася із десятьма, двадцятьма, тридцятьма чоловіками. Я отримувала сотні компліментів. Кожен казав мені, як я йому подобаюся. Більшість кликали заміж. Майже всі обіцяли приїхати до Києва, щоб зустрітися зі мною. Нічне життя кипіло. В той самий час, коли Клео думала, що я досі страждаю й плачу у подушку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше