6. Мій, все ще мій

6. Мій, все ще мій

Прокидаюся о шостій ранку. Сьогодні робота у другу зміну. Можна виспатися, проте сон не йде. Перевіряю смартфон. Насправді, вже вдесяте дивлюся на нього. Думаю, він у мене розряджається через ті вмикання-вимикання. Дуже часто я те роблю. Повідомлень немає. Звідки їм взятися? Алексу так і не наважилася відповісти. Клео й досі у гніві на мене. Батьки й сестра повідомлень не пишуть. Особливо у таку рань.

Скочую з ліжка одну ногу, за нею іншу і, нарешті, змушую своє тіло прийняти вертикальне положення. По одній справі за день — вирішую я. Сьогодні розібратися із Клео потрібно. У неї зараз відпустка, тому на роботі я її ще неділю не застану. Значить, потрібно зробити хід конем.

Заварюю каву. Перший ковток пробуджує у мені впевненість, другий — сміливість, а третій — стратегічне мислення, яким я не дуже нагороджена природою була з малечку. Зате із творчим проблем немає. Вже що-що, а фантазувати я вмію.

Із гарячою чашкою у руці виглядаю у вікно. Сьогодні хмарно. Можливо, буде дощ. Можна перевірити за синоптиком, але я люблю сюрпризи. І люблю дощ. Буду йти собі, думаючи, як завжди про Алекса та наше майбутнє, якого у нас ніколи не буде. Буду мріяти про те, як він йде поруч і наші мізинчики торкаються один одного і він ніжно бере мене за руку. Раптом почнеться дощ і вирве мене з моєї голови. Краплі будуть стікати з мого волосся, наче сльози. Захочу — поплачу. У такому стані ніхто й не зрозуміє! Головне посміхатися у той час, коли плачеш і йде дощ. Ось і весь секрет психічної розрядки.

Відставляю наполовину знищену каву. Відчиняю свою напівзруйновану шафу. Переглядаю свій наполовину...ні.. цілком дешевий гардероб. Обираю джинси розширені від коліна та короткий оверсайзний светр чорного кольору. Двадцять хвилин — і зовні я готова вийти у люди. Зсередини я готова тільки повторити шлях деяких монахів і піти у печери жити на декілька років, щоб нікого не бачити й не чути.

Дістаю свої білі кросівки на тонкій підошві. Зручно, мило, практично. Натягаю сумку на плече. Тепер точно все. Потрібно виходити. Діватися нікуди. Сьома тридцять чотири. Відчиняю двері.

На якийсь момент. Усього секунду, чи й того менше. Усього на пів удару свого серця я хотіла знову побачити його навпроти моїх дверей. Дивно це. Такий момент мені сподобався. Він єдиний за весь ранок, коли мої думки відвідав не Алекс, а інший чоловік. Це дивно. Це приємно і гірко одночасно. Змішані почуття. Проте його немає. Звісно, що немає. Хто він і хто — я. Інтонація підвищується явно не на мені.

Зачиняю двері з третьої спроби, як і кожен день. Згадую, як у нього це вийшло так просто. Мабуть, легка рука. Так моя мама говорить, коли у когось щось вдається із першої спроби, тоді як у інших те ж саме і з десятої не виходить.

Виходжу на свіже повітря. За мною зачиняються сталеві двері під’їзду. Назад дороги немає. Ні, то я звісно утрирую. Так, у мене є шість годин до другої після полудня, щоб розпочати мою робочу розвеселу зміну. Та перед тим мені доведеться знову побувати у тому пеклі. Вибору немає.

За годину я встигла дійти до моєї станції метро, проїхати шість зупинок, перейти на стоянку маршрутного таксі, діждатися мого номеру, проїхати ще чотири зупинки, вийти і пройти ще 369 кроків. І ось я стою навпроти тих височезних дверей із колонами та левами довкола. На мене дивиться буйвол, я — на нього. Підходжу до охоронця. Оглядає мене з ніг до голови і навпаки. Зупиняється на обличчі із питанням в очах. Нарешті не витримує:

• Дамочко, щось хотіли?

«Дамочко??? Я тобі що бабця яка? Як поверхово!»

• Шановний, - починаю я ввічливо, як мене ще мама з дитинства вчила, - мені на п’ять хвилин зайти. Розумієте…
• Картку! – перебиває мене, тягнучи до мене свої буйволівські руки.
• Немає, проте…
• На немає — й суду немає, - знову не дає мені сказати.
• Та хто вас манерам вчить? – не витримую я.
• Що? – з погрозою робить крок до мене.
• Добре, ми не правильно з вами розпочали. Розумієте, мені потрібно знайти подругу. А щоб її знайти, мені необхідно потрапити туди, - вказую пальчиком на двері закладу, - і поговорити із Максом. Знаєте Макса? Ви ще йому казали, щоб він не демонстрував вам картку, бо він же свій тут і все таке, - пригадую як воно було того вечора.
• То ти одна з дівчат Казанови?
• Так! – згоджуюсь я різко, не розуміючи, що він верзе, але сподіваючись, що те спрацює.
• Одразу треба було сказати, - повертається спиною до мене і прямує до входу. – Ну, ти йдеш?
• Ага, - проковтую я важкий сніжний ком, що з‘явився у горлі.

Заходжу за бугаєм до клубу багатіїв. Денне світло. При денному світлі все виглядає інакше. Пусто. Ні душі. Тільки за барною стійкою бачу чоловіка, що протирає келихи золотавого кольору м’якою тканиною. Все золоте! Ох вже ті багатії, ну чесне слово.

Прямую за великою м’язистою спиною. Повертаємо на сходи, піднімаємося на другий поверх.

• Це до вас, ще одна.

Бугай відходить і переді мною з‘являється Макс. Не один. У оточенні трьох дівчат, у яких, певно, й мозок просиліконений.

• Ірино! – вигукує Макс.
• Іванна, - поправляю його.
• Точно! – встає з диванчика і підходить до мене, зупиняючись у інтимній близькості від мого обличчя. – Брехнею вирішила потрапити до середини, Ірино?
• Іванна! – підвищую тон. – Мені просто необхідно поговорити із Клео.
• А я тут при чому? – відвертається і знову прямує до диванчику, приймаючи своє попереднє положення з руками, закинутими на сидіння урізнобіч. Мовляв, дивись, який я крутий.
• Як це розуміти? – не можу зосередити погляд на Максові, бо дівчата наперебій торкаються його тіла, погладжують руки, волосся, обличчя. Щось мені недобре, зараз знудить просто.
• Я її після того вечора більше не бачив, - Макс запрошує мене рукою сісти поруч.
• Вона не повернулася додому і я не можу із нею зв’язатися, - киваю головую вліво-вправо, мовляв, не хочу сідати поруч.
• Будь ласка, - вже суворо наказує він, показуючи на місце поруч із собою, а іншою рукою даючи жест дівчатам зникнути.
• Добре, - тремтячи усім тілом підходжу до диванчику і сідаю віддалено від Макса.
• Ближче, - знову наказним тоном.
• Я, - підсовуюсь до нього ще на декілька сантиметрів, - мушу знайти Клео.
• Тоді шукай її з Андрієм, - він наливає мені келих вина і насильно всовує його мені у руку.
• Що це значить? – відчуваю холод правою рукою, а в ніс вдарив той самий запах алкоголю, що й того вечора.
• Вона відмовилася залишитися зі мною, - він робить дзиньк своїм келихом об мій. - Коли я вийшов за нею на вулицю, то бачив, як вона сідала до авто Андрія. І я зрозумів, що мій товариш мене обіграв. Одразу двох красунь забрав собі.
• Мене там не було. Я пішла додому сама.
• О, значить, Андрійко вирішив, що, раз одну не отримав, то отримає іншу. Молодець, моя школа.
• Твоя…ЩО?!! – я просто в шоці.
• Вип’ємо за наших щасливих псевдо-друзів! – піднімає свій келих.
• Дякую, зранку не вживаю, - хочу відставити келих на стіл.
• Пий, кажу, - підвищує тон Максим.
• Я…не…хочу, - тремтячим голосом кажу із завмерлою рукою над столом.
• А я тебе не питаю. Сама знайшла мене. Охоронець сказав, що ти одна із моїх дівчат. Значить, будеш нею, раз зайшла до середини. Чи ти думаєш, як тут розплачуються такі, як ти!
• Як я?
• Так, такі брехливі маніпуляторки, які видають себе за багатійок, аби захопити до своїх нетрів мільйонера, проте на справді видаються ось такою дешевизною, - пильно дивиться на мене у весь мій ріст.
• Я просто хочу знайти Клео! – тремчу я, ледь проговорюючи ті слова.
• Знаю, дівчинко, знаю, - він випиває свій напій і відставляє пустий келих. – І знайдеш. Потім. А зараз, - він підсовується майже, торкаючись своїм тілом мого, - пий!!!