Чотири стіни

   Так який зараз день, третій чи четвертий? Третій скоріш за все, мабуть треба було почати вести запис днів по зарубках на стіні, і походу вже запізно. Могли б мені і календар повісити на стіну, як тут орієнтуватись в просторі, якщо ти не те що надвір, навіть в коридор можеш виходити тільки в відведений час. Хоча мабуть саме тому єдине, що висить на цих сірих стінах, це годинник, дякую що хоч секундна стрілка не цокає, а просто йде. Та мене кудись не туди занесло. Отож, зараз десь третій день, я сиджу на самоізоляції, в якомусь старому віддаленому пансіонаті, "переобладнаному" під карантинну зону, по причині можливого вірусу в організмі, добровільно. Люди останнім часом подуріли від вірусу, хоча ходимо під карантинними зонами п'ять років, можна було вже звикнути, та ні, всі наче на голках. От тепер тих кого вже просто підозрюють в зараженні, намагаються закинути кудись якнайдалі, а там що буде, те буде, далі їм насрати. П'ять років мене це обходило стороною, проте вдача не може тривати вічно, а особливо коли ти цілий день стирчиш з хворим, а тобі про це ні слова, тільки в кінці дня мені щось про це сказали, дякую вбляха. Тож я вирішив не наражати нікого на небезпеку, та добровільно пішов в карантинну зону, й мене завезли кудись в бік Полісся, недалеко від тридцяти кілометрової зони здається, потім завели до кімнати двоє людей в повному комплекті хімзахисту, охоронці цього місця, та пояснили мені правила.                                         
   По-перше, не виходити з своєї кімнати під номером 27-м, поки не почнеться мій час, а ще в відведений день я не можу вийти з кімнати. Мій час починається з 14:30 по 15:30 через день, й за цей період я маю взяти все необхідне: свою їжу, банки консервів, засоби гігієни як от пакетик шампуню та одноразову бритву. А вже потім пройтися по коридору, й коли таймер на моєму годиннику в кімнаті проб'є пів четвертого, я маю пройти назад якомога швидше.
   По-друге, за жодних обставин, щоб не сталося, я не маю виходити надвір, і нехай цей пансіонат віддалений від всього світу, всеодно виходити надвір неможна, ні ногою бо буде гірше. Ті хто за нами стежить, звичайно зробили так щоб ми не могли вийти, хоч я можу наприклад відкрити маленьке вікно в кімнаті, тай в коридорах вони завжди відкриті нашими наглядачами, але на них решітки, й не втечеш через вікно. Добре що хоч все провітрюється, й є чим дихати, якби ж надворі не була середина квітня, й той квітень не був краще лютого з березнем, щей без опалення.
   По-третє, ні з ким не контактувати, ні з однією кімнатою, це зроблено на той випадок, якщо ти всетаки здоровий, а той хто в іншій кімнаті - ні. Або навпаки, тож дісно краще за таких обставин на контакт не йти. Це звісно не заважало деяким індивідам, спробувати вийти з кімнат, та на цей випадок двері автоматично закриваються. Не знаю як вони таке зробили, бо я не електрик, і не механік, проте прилаштувать такий пристрій до простих дерев'яних дверей, хай й міцних, що фіг виб'єш з кількох ударів це звісно варте похвали. Тільки до них хтось підходить, й намагається відкрить, як зразу клац, і двері наглухо закриті. От серйозно, той раз коли я виходив з кімнати, весь час хтось намагався вирватись з кімнати, й байдуже хворий хтось чи ні бо "мені треба", та слава Богу, клац і все, наглухо закрито, щей двері надто тверді. Інші тим часом луплять по дверях, і хто його зна, може це морзянка, але шось мені підказує що це просто агресивно-марний стукіт, безперервний. Добре що ці звуки, всередині кімнати майже не чути, бо якби так то перебування у цих чортирьох стінах було б вже просто нестерпним. Далі мабуть опишу свою кімнатку.
   Моя кімната сіра, абсолютно все тут сіре, чи якесь блякле, брудне, меблі особливо стаждають останнім, хай телевізор з дверима в цьому плані покраще. Стіни просто непобілені, та здається складаються з одних бетонних блоків, на стіні висить лампочка без люстри, люмінісцентна. Краще б була стара лампочка розжарювання, ті звісно не такі сильні, зате світло приємніше, жовтувате й не так б'є по очах. Ще в мене є ліжко, аля совковий санаторій, ясно шо теж не нове, тумбочка всередині якої були канцтовари які тут хтось лишив ще в 90-х мабуть, добре що паперу з олівцями дуже багато, плюс одна підстругачка. Ще є телевізор - Дніпро з трьома чорно-білими каналами, а також крісло зі столом, от й весь інтер'єр. Хоча стоп, ні це не все, є ще ванна з туалетом, де ванною є кахельний душ, а в туалеті треба присідати щоб зробити своє діло наче в сартирі, гірше хіба в буцигарні з плацкартним вагоном. Я що правда перші пару днів не звертав на це уваги, спочатку було непогано, принаймні потерпіть можна було, дивився собі телевізор й мене мало що хвилювало. А потім телек здох, точніше був один білий шум, наче знов треба купувати Т-2, це сталось кілька годин тому, по суті це і стало причиною того, що я ось це пишу й згадав про канц.товари. Треба ж якось вбити час, раз зомбоящик не працює й думати стає легше, плюс я не збираюсь ще довго звідси валити. Тому краще займусь цим замість постійно лежати, і нічорта не робити.
   Схоже таки дійсно настав четвертий день, до мене тільки зараз дійшло, що дні можна рахувати по тому виходжу я в коридор чи ні, раз таке відбувається через день. Тепер раз знаю точний день, буду робити зарубки циркулем з тумби, дяка канц.товарам. Отож, зараз четвертий день, моя їжа - це кілька консервів і все, ще в мене є пакетик шампуню, з ним ще станок, так що ще є? А так - стіни, стеля та підлога. Ще як виявилось я сильно помилявся щодо шуму, тут дуже добре чути як луплять по дверях, весь сраний день. Мабуть через телек я на це й не звертав уваги, але тепер... от сиджу зараз і думаю, що я теж міг би кілька разів лупонути по дверях, хоча чого міг, я так вже робив, але це тупа трата часу, навіть якщо цього часу в тебе вічність. Таке відбувається кожен раз, коли хтось виходить в коридор, більшість тут точно не добровільно, на відміну від мене. Ось пишу це, дивлюсь довкола, та чую як вони себе ведуть, й думаю шо не треба було йти до цього карантину. Якщо вони, заражені, навіть не хочуть відгородитись від решти тут, в санаторії, то чого я мав це робити? Мабуть тому що, я просто хотів бути подалі від людей, хотів змінити чотири стіни з людьми шо мене задовбали, на чотири стіни без людей взагалі. І от що, як би нудно та важко часом не було, та я не шкодую про свій вибір, хай і доводиться тільки те й роботи, шо сидіти, лежати, чи писати ось це. Після цього перечитувати, й намагатись переписати всю цю мазанину, в щось шо можна прочитать, все одно паперу з олівцями в мене купа. Тай що я можу зробити, втекти? За ту годину, шо я ходжу по коридору в масці, я вже кілька разів оглянув все добре, на відкритих вікнах стоять грати, двері на сходи ще твердіші за решту. А вітер в коридорі дме як навіжений, того там ще не літо тож ні, краще я побуду 27-м, все це ще стерпно, поки.
   На десятий день відбувалось рівно все те саме, що і в решту днів, проте сьогодні їжі на столі стало менше. Лише на одну банку шпротів, звалосяб дрібниця, я і так їх не любив, але тут шось не так. Раніше приходило рівно п'ять банок - тушонка, квасоля, кукурудза, горох та шпроти. Останнього нема, проте не тільки це змінилось, стало якось тихіше. Набільш люто липили по дверях з кімнат 21, 29 та 23, далі решта шо вже не так сильно лупила, й я один 27-й цього зовсім не робив. І от ці три номери такого вже не роблять, мертва тиша, якось різко аж за один день вони це припинили, шось тут не так. Щось правда пригадується з просоння, здається я чув наче хтось в ті кімнати заходив, і там була бійка, чи шось подібне, за тими приглушеними криками хрін розбереш. Потім був сильніший звук по коридорах, наче когось тягли, а коли все стихло я остаточно повернувся в сон. Навіть якщо це дійсно було, а не мені приснилось, то це якось дивно, зважуючи на те як ті люди сильно хотіли вирватись. І от що я думаю - якшо це було насправді, то хто наступний? Рано чи пізно хтось знов стане сильно буйним, це неминуче в чотирьох стінах, й що потім, куди їх виводитимуть? З часу моєї тут появи, сюди на цей поверх завезли ще двох, і після цього все, більше нікого не везли. Що там серед людей вбіса сталось за ці дні?
   Тринадцятий день, по людей таки почали приходити, ще кілька разів за ці дні, але з кожним наступним разом замість паніки, мені все якось більше байдуже, походу притуплюється страх. Здається вже немає чверті на другому поверсі, але навіть після цього люди не перестають кричати, інколи навіть вити, та лупити по дверях. Я й сам вже кричу, на них шоб замовкли, та це як об стінку горохом, тупа трата часу хай і стає після цього легше. Але як забути про полегшення, то для чого це робить? Тепер всі кричать, думаю таким способом вони хочуть вибратись звідси, вже аж так хочуть втекти шо не перестають ревіти. А вони не думали, що після цього їх завезуть в місцину погірше, хоча от чесно до дупи, це їх проблеми. Я так думаю - менше людей, менше криків, відпочину нарешті від людей, хочу щоб так і сталось, байдуже як, тільки б не слухать крики за дверима.
   На шіснадцятий день криків таки стало менше, і їжі що видають теж. Тепер по три банки, пропав горох й ось це мене реально непокоїть, чого запасів стає менше, що далі зникне й що там коїться, вони нас що хочуть заморити до смерті!? Не даєте робити, не випускаєте навіть надвір пансіонату, та при цьому не можете забезпечити необхідним. Ці лікарі нічого не роблять, хоча думаю не вони винні, а чинуши з влади. Шо це за уряд такий, який не може зробити елементарного, та хочаб забезпечити по мінімуму - п'ять банок консервів з засобами гігієни, так їх теж вже немає, ви посрали карантин, вакцинування, й тепер ще забезпечення, навіть цього ці чемпіони не змогли. Хоча їх же хтось вибрав, але... ну от чому в одних є певне відчуття обов'язку, а в інші про це слово може ніколи не чули, й мабуть ще пояснювати треба що це, треба? А може я гарячкую й зараз просто перебої з усім. Просто вже було таке, шо світло в кімнаті зовсім зникало, й так було кілька разів за ці дні. Дивно в цій ситуації те, що в ці миті ніхто не намагався вийти з своїх кімнат, це ідеальна нагода, виходь давай, а ні в коридор не пішли, наче заціпеніли за ці три дні таких перебоїв. Але тільки світло знов вмикається, то знов проходить по поверху кілька криків, та стуків по дверях тут як тут. Це шо якийсь дебільний умовний рефлекс, й вони вже як "сирітки Павлова"? Мабуть, бо інакше я цей дебілізм пояснити не можу, хіба ступором чи апатією. Та тим не менш цих кріків останнім часом взагалі мало стало, я їх майже не чую, чи їжі замало для них, чи може змирились з цією ситуацією та стінами, не знаю, ще видно буде, самому головне не почати такого робити. Сиджу зараз і прокручую про себе наскільки мене вистачить, поки я тримаюсь добре, тай ці рукописи мені добре допомогають, але що станеться коли їжі вже зовсім не буде? Двері можна вибити, в коридорі теж є двері, тай їх теж можна пробить... так краще не думати про таке, не треба планувати втечу, пробуду тут свої два місяці, та спокійно поїду.
   На вісімнадцятий день, ті хто лишились - 22-й, 26-й та мабуть ще хтось, бо вже не знаю точно кого нема чи хто є, таки спробували вчора вночі вибратись звідси, коли знов вимкнулось світло. Я коли почув що вони повиходили, від гріха подалі закрив двері, й як би вони до мене не лупили з криками "Виходь, ми звалюємо, на нас всім похуй того можемо валить!", мені всеж здалось що краще лишитись тут. Хоч тепер я дійсно побуду один, якщо їм вдасться проломити двері в коридорі. І їм це вдалось, двері таки дійсно були проломлені, от тільки шо з ними зараз, й що було потім біс його зна, я тоді хотів заснути в цю паршиву погоду. Надворі в ту ніч була сильна гроза з дощем, і все що мені вдалось почуть після розбиття дверей, це сильну зливу та інколи блискавки які на мить все освітлювали. А вже вдень йдучи по коридору, у свій відведений час, мені вже не треба було когось слухать, ні криків, ні стуків, того я з радістю взяв свої три банки, пройшовся туди сюди в повній тиші, та повернувся в кімнату. Схоже засобів гігієти таки не будуть видавати, бо цього разу її знов не було, вже кілька днів так, що правда я вже тиждень не голюсь, та просто оплоскуюсь в ванній поки ще є вода, всеодно зараз нема для кого за собою стежити. Тож просто виконуватиму правила, та насолоджуватимусь тишею, про яку я так давно мріяв. 
   Двадцять п'ятий день, от вже днів сім я нічого не писав, проте зараз думаю мені треба щось написати. Краще це записати для того, щоб краще зрозуміти ситуацію, та вирішить шо робити далі, бо все якось аж надто сильно змінилось. Почну з того де я зараз це записую, на кухні де беру консерви, і це не в свій день, як так? Так зараз тому що двері вже не закриваються автоматично, світла вже зовсім нема, от вже пару годин, хоча в тю мить коли воно ще було, а я це знаю бо не перемикаю світло й орієнтуюсь по лампочці, ці двері всеодно можна було відкрити. По ідеї за мною вже мав хтось прийти, от тільки минуло вже більше чотирьох годин, за які я досліджую другий поверх, щей це все встиг написати і нікого, ніхто не прийшов по мене. За мною ж має хтось стежити, по коридорах та кімнатах висять камери, їх точно мало вибісити те що я тут роблю, але нічого, реакції нуль на мої спостереження. А я багато що дізнався, наприклад їжу шо ми отримували, зберігалась в одній з шухляд кухні, вона була єдина замкнена, тож цікавіть змусила мене вибити замок. Тут валялось купа консервів, схоже їх тут складували, й от що цікаво - не лишилось ні банок зі шпротами, ні гороху, все вказувало на те, що запаси явно давно ніхто не поповнював. Проте це навіть добре шо я їх дістав, мені цієї їжі вистачить на пару тижднів мінімум якщо мало їстиму. Добре щей те, що там знайшлося кілька пляшок мінералки, а раз світла нема - немає й води з під крану. Хоча чого мені раніше не видавали води? Думаю ще дізнаюсь, завтра я обшукуватиму кімнати, отож спочатку огляну ті з яких люди зникли першими, потім решту. Можливо в тих кімнах лишились якісь корисні речі, чи поживні, люди не сильно люблять брати речі з мість де хтось був заражений, хіба з часом голод перемагає страх. Врешті решт, я цілий тиждень ніфіга не робив, тільки те й робив що лежав, їв, срав, інколи ходив по коридору в відведений час аж до сьогодні. Звісно приємно ніфіга не робити, але з часом це просто задовбує, людині треба щось робити, тим більше що тепер очевидно, шо звідси доведеться піти. За цим місцем вже схоже ніхто не стежить, хоча я ще можу сильно помилятись.
   Двадцять шостого дня я оглянув 21-шу, 23-тю та 29-ту кімнати, й тепер мене не дивує чого вони були такі буйні. Я зайшов туди обернувшись об свою сорочку про всяк випадок замість маски, її ж немає, і не дарма так зробив бо вони таки дійсно були заражені - ці палати були обладнані більш по-медичному. Ліжка були зручніші, довкола лежали кисневі балони, але при цьому не було ніяких медикаментів, жодної вакцини. Їх сюди засунули примусово, наказали лишатись в цих чотирьох стінах, нікуди не виходити крім відведеного часу, але при цьому не видали ніяких ліків чи хоча б знеболюючих. І хто б тут не сказився? Й якби ж це було тільки тут, так тепер скрізь - хворим не можуть, і не хочуть допомогти. В такі миті починаєш думати, чи не забити на все це, просто заберись звідси, але поки не треба, це я ще встигну, краще огляну весь пансіонат, от після й звалю. Так от, що було в тих кімнатах: їжі як такої майже не лишилось, чотири цілих банки на три кімнати, а ще купа побитих, перекинутих речей, добре що хоч ці знайдені банки вціліли й їстівні.
   День двадцять восьмий, я вирішив що з мене вистачило вражень від трьох кімнат, того взяв один день відпочинку, і вже сьогодні оглянув решту палат. В двох з них: 25-й та 22-й було те саме що в попередніх палатах, так само були сліди боротьби, а в решті цих кімнатах було все обставлено як в моїй, значить теж потенційно заражені. Банок тут не було, зате було кілька пляшок води, й тут я помітив що ніяких кранів з водою тут не було, чи були давно вибиті. Усі інші кімнати вже були просто покинуті напризволяще, що могли те вже забрали, тому ні їжі, чи чогось корисного тут вже нема, цікаво де вони тепер? Мабуть вже не дізнаюсь цього, тай це не основне, мене зараз більше хвилює як там у світі, нас тут кинули напризволяще, це факт, й єдиною причиною чого я тут стирчу всі ці дні, це моє очікування найгіршого - думаю карантин та вірус могли розвалити нашу цивілізацію. Майже місяць я тут стирчу, і ця думка напросилась сама на себе. Спочатку зникло телебачення, потім почались перебої з їжею, почали зачищати палати наче це якийсь останній наказ, принаймні інакше я це ніяк не можу пояснити, після періодичне, а вже потім повне зникнення світла, далі втеча всіх хто був у панціонаті. Це все сильно змахує на те, що все пішло в трубу й нас чекає світ Шаленого Макса, тільки без пустелі та машин з бензином. Я не хотів би так думати, кажу собі що це повна охінея, проте повністю себе в цьому переконати я не можу. Це аж надто добре лягає на все лайно. Звісно є ще один варіант - нас просто кинули, й уряд вже ніяк не може розв'язати цю проблему, хіба як кинути заражених, проте це навіть для них занадто. Знищення усього після п'яти років карантину, це чогось звучить людяніше, і трохи більш реальніше... щось мене не туди занесло, тай дурню написав повну. Отож, другий поверх я перевірив, тепер треба перевірити решту три поверх, й почну завтра з четвертого.
   Двадцять дев'ятого дня виявилось, що четвертий поверх був забарикадований, мало того що закритий, так щей завалений купою старого мотлоху: шкафом, стільцями, трубами й меншим лайном. Значить його ніхто не використовував, тож далі я зайнявся першим поверхом. Подумав що краще зразу дізнатись, що там з виходом, може звідси насправді так ніхто й не вийшов. І от я дізнався - двері аж звисали туди-сюди від вітру, вони таки вийшли. Новина це звісно хороша, але те що було в самих палатах, щож далі про погане. Коридор, палати, кухня, все що було в цих приміщеннях геть усе було в засохлій крові. Або стіни зі стелями в цьому пансіонаті дуже товсті, або тих хто тут були, прибрали в ту грозову ніч. Так чи інакше, а це м'яко кажучи жахливо, та ні це просто пиздець. Тепер мене дуже цікавить, чи вийшли звідси люди з мого поверху? Крім розбитих речей, засохлої крові з пилом тут більше нічого немає, мабуть через день огляну останній поверх, та вирішуватиму коли мені звідси вибиратись.
   Тридцять перший день, в усіх сенсах рівно місяць як я тут стирчу. А ще минуло хвилин сорок, як я оглянув третій поверх. Ситуація там була покраще ніж на першому, але від цього мені краще не стало. Там все було як на другому поверсі, ні тобі крові, лиш розкидані речі в коридорі та палатах, але все переважно ціле, я навіть зміг дістати з десяток консервів, чотири двохлітрових пляшки води. Мав би цьому радіти, якби не той напис на стіні. Він був написаний на кухні, там де до речі вже не було ніякої їжі, та лежала по палатах. Біс його зна які в них ще були запаси, щей лишивши стільки банок по кімнатах, бо було написано таке - Краще вже вийти надвір і просто загинути, ніж лишитись тут, та здохнуть від голоду. Це було написано кров'ю. В мене були мурашки від цих слів, сам не знаю чого, а сам факт того що це довге послання було написане кров'ю, робило його ще моторошнішим. Той, чи та людина що це написала, була готова померти там надворі, байдуже від чого тільки б не загинути від голоду, в умовах які цій людині зробили, таке цілком можна зрозуміти. Або виконуй правила, або здохни. От як би ти не старався вести себе правильно, як би не виконував правила, закони, завжди буде хтось чи щось, через що тобі доведеться через це переступити, а надто коли правила виконати неможливо, чи вони тупі, чи просто незаконні. Особливо таке бісить, коли це робить хтось вище тебе, по званню чи посаді, але не на ділі, просто ще одне чергове цабе яке день-два і вже ніхто. Ті хто повтікали раніше мене правильно все зробили, зовсім скоро і я це зроблю. В мене немає ніяких ознак хвороби, а навіть якщо вони всеж з'являться - то біс з ним.
   День тридцять третій, той який може бути повний нещасть, якшо вірить одному фільму. Але для мене це просто ще один день роздумів, наче й розумієш що ти вже це зробиш, проте тебе всеодно наче щось зупиняє. В моєму випадку це відчуття обов'язку, хоча я брешу самому собі, це просто банальний страх, та й якщо чесно я вже навіть себе задовбав цією нерішучістю. Я не хворий, це вже точно, проте я ж можу заразитись там назовні, можу ж. Хоча я от думаю про це, й до біса, в дупу, гнів та все більш перемогаючий в мені пофігізм куди сильніше страху. Я вже надто довго тут стирчу для страху. Побуду тут кілька днів, наїмся своїми запасами, та вийду звідси в ліси на північ. Перебуду там певний час, а тоді на південь. Ось там вже остаточно й переконаюсь, чи пішов весь наш світ в трубу, чи це було просто мої фантазії. Гірше вже точно не буде, хіба смерть. Ніхто узагалі за ці дні так і прийшов сюди, навіть мародери, і ті наче обходять це місце, чи не знають про нього. Отож, коли один мікроб вирішує повстати, ні не так, вийти з цього зараженого організму, то такий вибір дійсно є розумним, й до біса ці безглузді правила.
   Тридцять шостий день, останній запис. Сьогодні виходжу назовні, при собі в мене купа консервів та води, все взяти не зможу, тому візьму пару банок, й по дві пляшки води, так булаб в мене сумка. Того лишу решту тут, хай будуть прозапас, мені ніщо не заважає повернутись потім, всеодно консервам ще довго нічого не буде. Ці записи, відредаговані по кілька разів, добре що для цього в мене було купа А-4, я лишу в своїй палаті. Можливо хтось це колись знайде та прочитає, а можливо це нікому взагалі не здасться цікавим, чи ніхто не знайде. Так чи інакше мені пора попрощатись з записами, хоч вони мене якось тут відволікали, та лишали при тямі.