Чудо змії

Частина 2

  Андрес Крус заробляв на життя тим, що у сезон збирання каштанів ходив у сельву, де барився по кілька тижнів, зате потім приносив повні мішки тих плодів, що цінувалися столичними кондитерами. Ось чому він знав усе про змій, ягуарів, капібар, лінивців, диких кабанів, мавп, ящірок, тарантул та інших незліченних звірів, які загрожували людям, що наважувалися забратися у самі хащі та болота Амазонії. Але якби Андреса запитали, якого звіра він боїться найсильніше, він без сумніву відповів би: "моя жінка".

  Його дружина, Марія Хосе, була настільки примхливою і скандальною, що їхнє подружнє життя протягом останніх років перетворилося у справжнісіньке пекло. Але Андрес не наважувався розлучитися, бо священик у церкві лякав словами про те, що коли вже Бог когось з’єднав, то роз’єднати не дозволено таким нікчемним пересічним чоловікам, як Андрес Крус. Крім того, у Марії Хосе було троє братів. Усі троє – грубі та загрозливі на вигляд.

  Єдиною втіхою Андреса було сидіння на стільці біля дверей свого будинку. Він пив пиво і спостерігав, як дівчата селища Санта-Роса проходять вулицею, що у спекотні дні аж курилася рудуватою пилюкою. Ті дівчата носили занадто короткі спіднички, трусили грудями та пишними стегнами у ритмі тропічного танцю та посміхались усім молодим чоловікам, з якими зустрічалися очима. Однак на Андреса вони не задивлялися. Юні смаглявки вбачали в ньому непривабливого чоловіка років сорока, до того ж ще й одруженого...

  Поки Андрес споглядав жіночу красу, на задньому дворі Марія Хосе з обличчям, почервонілим від вогню, і сплутаним волоссям смажила пиріжки на величезній пательні, де вирувала кипляча олія. Ті пиріжки,  фаршировані м’ясом у пряному кисло-солодкому соусі, були надзвичайно запашними, в міру жирними та хрусткими. Вони припали до смаку жителям селища і продавалися нарозхват, що допамагало родині вижити у ті місяці, коли Андрес не ходив до сельви збирати каштани.

  Однак, пиріжки були занадто калорійними. Марія Хосе, яка щодня з’їдала щонайменше п’ять чи шість, незабаром погладшала. Вона стала схожа на ледачу і завжди сонну капібару навіть у ті нечасті хвилини, коли Андресові кортіло поцілувати дружину, обійняти її і відвести до ліжка.

  Навпроти, через дорогу, жила сім’я Моралес. Двадцятирічна дочка тієї родини надзвичайно вабила Андреса. Вона була смаглява і мала розкішне чорне волосся, в яке завжди встромляла червону квітку гібіскуса. Крім того, дівчина полюбляла хизуватися пишними грудьми та повними ногами, які щедро витикалися з-під занадто короткої сукенки. Ті ноги кольору кориці були схожі на стиглі плоди, які засліплювали блиском, бо дівчина змащувала їх мигдальною олією.

  Молода сусідка майже увесь день проводила у дворі, годинами гойдаючись у гамаку, прив’язаному між двома деревами манго, які густим листям захищали дівчину від палючого тропічного сонця та вкривали подвір’я килимом із жовто-рожевих ароматних плодів.

  Дівчина безупинно гойдалася, об’їдалася фруктами та картопляними чіпсами, які купувала у крамничці на розі, і запивала усе те кока-колою з двохлітрової пляшки, найбільшої, що була у продажі. Вона полюбляла слухати гучну музику – нескінченні тропічні кумбії, які Андрес встиг вивчити напам'ять, прослухавши їх незліченну кількість разів.

  Іноді сусідка заходилася співати. І тоді її матір визирала у вікно і гукала доньці:

  - Замовкни, Анхеліко Марино! Краще зроби щось корисне: наприклад, погодуй курей.

  Папуги, які дрімали у великій клітці під розкішною кроною манго, прокидалися від того крику і починали стрибати і галасувати за дротяною сіткою, повторюючи безліч разів на різні голоси:

  - Замовкни, Анхеліко Марино! Замовкни, Анхеліко Марино!

  - Ви замовкніть, дурні папуги! – Анхеліка Марина жбурляла в бік клітки все, що потрапляло у руки: порожню пляшку, недоїдене яблуко або напівгниле манго з тих, що щедро вкривали землю.

  - Замовкніть, дурні папуги! Замовкніть, дурні папуги! – відразу ж хрипко відгукувалися птахи.

  Здавалося, вони ніколи не стомлювалися: хвилювалися, бентежилися, галасували, кривлялися, стрибали по клітці. А потім чіплялися кігтями за грати і гойдалися вниз головою, глузливо позираючи на Анхеліку Марину круглими очицями.

  Іноді мати виходила з дому, щоб подивитися, звідки береться увесь той галас. Сеньора помічала Андреса, який по-дурному не міг приховати зацікавленості усім, що відбувалося у сусідів. І тоді нова порція лайки призначалася вже йому:

  - А ти чого вилупився, старий козел?

  Андрес Крус від такої уваги сором’язливо тікав до власної хатини, поки Марія Хосе не почула. Але нахабні папуги, чиє смарагдове пір’я з жовтими плямами на голові та шийці привертало увагу не менше ніж галас, що вони здіймали, горлали на всю околицю протягом  наступної півгодини:

  - Старий козел! Старий козел! Старий козел!

  Інший сусід Андреса, лейтенант Леопольдо Мальдонадо, начальник місцевої поліції, голосно сміявся, спостерігаючи за усім цим гармидером.

  Його великий, сучасний двоповерховий будинок виростав праворуч від скромної дерев'яної халупи Андреса. Лейтенант Мальдонадо звичайно проводив сієсту на терасі, яка галереєю охоплювала весь верхній поверх будівлі. Там стояв пластиковий стіл зі смугастою парасолькою та двома лежаками. Усе новеньке, яскраве і придбане у великому місті. Лейтенант був найсучаснішим чоловіком селища Санта-Роса! У нього був гучно ревучий мотоцикл і супутникова тарілка. Він слухав музику виключно англійською мовою і пив віскі з льодом замість традиційної чичі, яку ще з дідівських часів виробляли з кукурудзяної муки і зберігали у глечику, видовбаному з гарбуза. Лейтенант теж любив роздивлятися принади Анхеліки Марини. Але робив це, використовуючи більш досконалу техніку: тобто підглядав за дівчиною через бінокль.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше