Чужа дитина

РОЗДІЛ 4 "Дихай!"

Градов   як  вибух  з минулого,  до якого я  розвертаюсь  обличчям,  до якого  добровільно   йду,  широко  розкривши очі. Величезна  новобудова нависає  над  головою,   пригнічує внутрішню  силу  волі,  тривожить,  бентежить  маленьку  дівчинку  всередині мене. Десь  за цими стінами  ховається  чоловік,  що колись  нещадно вкрав   і  водночас  розбив своєю  байдужістю  моє  серце. 

Інстинктивно  поправивши  зачіску  —   зібране у  хвіст  волосся —  видихаю і  крокую  до центрального  входу.   Серце тріпоче.

Ні,  не  тріпоче. Завмерло у  страху,  адже  зараз  я  побачу   чоловіка,  який  докорінно  змінив  моє  життя,  подарував   найдорожче,  що маю. 

Тримай  голову  високо  піднятою,   дихай  рівно  і  все  пройде нормально!

Я багато читала  про  Ростислава. Він  зайнята впливова   людина,  яка  постійно  перебуває   на виду,  крутиться  у світських  верхівка  і  має  безліч  занять,  окрім  введення  віртуального  бізнесу  й  благодійної  діяльності.  З цього  я  роблю висновок,  що  наші  наступні  зустрічі, якщо  звісно підпишемо контракт,  зведуться  до мінімуму.  А,  можливо, чоловік  не впізнає мене. Все-таки пройшло  багато часу  з пам’ятної ночі. 

Та й  дружина  його  повинна  бути на   діловій зустрічі. Здається,   саме так Інга  назвала  перемовини.  Душу  гострими  пазурами  шкребуть  кішки,  совість волає  грубим голосом:  я  йду  на  злочин. На моральний  злочин,  щоб  врятувати   Софійку,  щоб  повернути  кляті  гроші й  далі   спокійно  жити. Та  чи зможу  я  жити без  чужої дитини?

Стенаю  плечима,   аби  відігнати моторошні,  прикрі думки.

Очима, у яких зачаїлись  сльози,  знаходжу  на  роз’яснювальній табличці  поверхи з  офісами  Градова.  Його  кабінети  займають  цілих три.   Уже в  ліфті,  підіймаючись  у  царство  Ростислава,  розумію  всю  відповідальність  за  свій  візит. Дороги  назад  немає,  а самий  вибір   зроблено. 

—  Слухаю  вас, — чемно  звертається  до мене  вродлива  блондинка  у  строгому  діловому  костюмі,  як тільки  прочиняю двері  з   надписом  «ГлобалГром».  Вона  невеличкого   зросту, тому   ледь  перегинається  через   масивну  стійку,  поверх якої  красується   сучасний  білосніжний  ноутбук  з  логотипом  відомої  фірми. Дрібниця,  яка  нагадує  звички  колись коханого чоловіка:  крокувати в  ногу  із технологіями.

—   Мені  призначено   до  Градова,  — не пізнаю  свого  захриплого голосу. Доводиться  продерти  горло.   

—  Зачекайте  секундочку. Я  уточню.

Переминаюсь  з  ноги  на ногу.  На фоні  дівчини  я виглядаю  Попелюшкою  у  робочі  одежині.  На  мені  звичайні  чорні  штани,  які  одягаю на  роботу,  та   біла, з рукавами-ліхтариками  блуза. Останню  придбала  нещодавно,  по великій  знижці.  Фасон  трішки  дивний,  тому  й  віддавали  за  пів ціни.  Щоб хоч  якось  себе  підбадьорити,  пригадую  слова  сестри,  мовляв,  природа наділила нас виразною зовнішністю.   

—   Проходьте, будь   ласка,  останні  двері  праворуч. Ростислав  Романович  очікує на вас. 

—  Вибачте,  він сам? Тобто,   без  дружини?

Моє питання  збиває   працівницю  з  пантелику. 

—  На скільки мені  відомо,  так.

—  Дякую,  — скупо кидаю і  поспішаю  втекти далі  по коридору.   Серце  гупає  об  ребра,  ладне будь-якої  миті  вирватись  назовні. Зупинись, Соню,  зупинись! Не роби  помилки!

Я  застигаю  під   заповітним  кабінетом. Жодного пояснювального  надпису,   жодного секретаря  чи  помічника.  Ось  тільки  постукай  та  проходь  усередину.  Від  хвилювання  забуваю  попередити  про свій  прихід.  Пальці  одразу  тягнуться   до ручки,  яку  повільно  натискаю. 

Секунда. 

Доля  секунди.

Двері  прочиняються,   пропускаючи  у  просторе,  залите   теплим весняним  сонцем,  приміщення. Ніс  лоскоче  знайомий  аромат  парфумів. Лоскоче,  змушуючи  ватяними ногами  крокувати  по  застеленій  світло-коричневим  килимом  підлозі.   Градов, втупившись  у  величезний  монітор,  зайнятий  віртуальним  світом і  не помічає  нікого,  навіть  моєї  персони.  Навколо чоловіка  аура владності,  впевненості, сили  та  таємничості. Риси його  обличчя   бережуть  молодість,  юнацьку красу, але  вже не такі  ніжні.  Перед мною  досвідчений,  дорослий,  незалежний   Ростислав.   

Тамую  дихання,  застигнувши на місці. 

—  Проходьте,  присідайте,  — рівним   тоном  запрошує,    продовжуючи  швидко вистукувати   пальцями  по  клавіатурі.  Я   падаю  на найближчий  до виходу  стілець. Між нами  чимала  відстань, але достатня,  щоб  краєм  ока  його  роздивитись.  Поглядом чіпляюсь  за  рельєфні  м’язи,  обтягнуті  тонким светром    чорного кольору. Фантазія домальовує   темно-сині  джинси  і  замшеві  туфлі. Пам’ятаю,   раніше це   був  його улюблений  стиль.  Давно,  але  спогади  надійно  бережуться  у  моїй  голові.

—  Документи взяли?  — питає,    не припиняючи працювати. 

—  Так, —  нарешті    спромагаюсь  відповісти і  починаю  нишпорити в  жіночій  сумочці,  а  коли  підводжу  очі,  натикаюсь  на його… Допитливі,  холодні… Чужі… Рука   зависає з  паспортом.

—  Давайте.

Він довго  вичитує  кожнісіньку  букву,  особливо  зосереджується  на  фото.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше