РОЗДІЛ 8 "Гра у два гравці"

Мабуть,  світ  навколо  збожеволів,  або я з шаленою   швидкістю втрачаю    здоровий  глузд. Не бачитись стільки  років,  щоб опісля  протягом  кількох  днів   постійно стикатись  один  з  одним. 

У  нашу  невеличку  компанію  заходжу  ватяними  ногами. Серце  вже  не  б’ється, а  глибоко всередині  видає  передсмертні  імпульси.  Лише я   могла  втрапити в  халепу з  минулим,  що  плавно  переповзло  у  моє  теперішнє. 

Спину  покривають  холодні   краплинки  поту,    я  стискаю  долоні  в  кулаки,  боляче  впиваючись  нігтями  у  шкіру. Страшно й  бентежно водночас. Не приховуватиму  очевидного:  я  дуже   хочу побачити  чоловіка. З останньої  зустрічі  це   бажання    мчить  моїми  венами  з наростальною  швидкістю. 

—Куди  зникла?  —  шипить  з  порогу   наша  бухгалтерка,   літня,  сварлива  тітка, яка  молодому  персоналу   не  дає  найменшого   спуску та  бачить у  собі  незамінну   правицю  керівника. — Попереджати   потрібно, якщо  хочеш втриматись на  посаді. Вилетиш   геть з  відповідними  рекомендаціями.

— У  мене  трапилась  форс-мажорна  ситуація,  — намагаюсь  швиденько  знайти виправдання. Я  поспіхом   кидаю  сумку  у шафу,  та  вмикаю  комп’ютер. — Зараз    підготую  необхідні  документи  та  каву.   Ні,  чай,  чорний  з  лимоном.  Градов  тільки  такий  любить. 

Мої  слова  викликають  у  співрозмовниці  цілковитий   шок. Вочевидь,   вирішує  не  вичитувати  настільки  обізнану   секретарку. Крутнувшись  та  невдоволено   шморгнувши  носом,  вона   зникає  у  сусідніх дверях.

 Знайшовши  необхідні  теки  з  документами  про  нашу  компанію,  я  відношу  їх   у   кабінет  шефа. Григорович  у  нас   людина  поважна  і  запальна,  проте  вміє оперативно  відходити  й  забувати   свої  раптові  спалахи гніву.  Взагалі-то  він  добродушний,  але  не терпить  помилок  й  вміє  гарненько  за  них   вичитати. Найбільше  перепадає  тій  самій  бухгалтерці. До речі,  чомусь   за всіх.

— Дозвольте, — вимовляю  ледь чутним  голосом,  обережно  прочинивши  дверне  полотно.  — Я   папери   залишу. 

—  Розклади,  — киває  чоловік  на  стіл,   не відриваючи   погляду  від свого  мобільного  телефону. На  мить здається,  що    пронесло.  — І    твоє щастя,  що  не маю  можливості   зараз вичитувати.    Але  до цієї теми   ще повернемось.  А  зараз    марш  на  робоче місце  і   не проґав Градова. Не вистачало впасти  обличчям  в  бруд через твою  недолугість.

Серце  стискається  від  образи. Шість  місяців  я  старанно  працювала,  намагалось  всіляко  показати  свої можливості, а тепер  одна помилка   вартує  всіх  зусиль.   

— Вибачте. Більше не повториться.

Мене  нагороджують  суровим  поглядом, який  не  означає  нічого  хорошого. Від нього  ніяковію  та,  ковтнувши   непрохані  сльози, виходжу   геть.  

Соню,   дихай  глибоко,  інакше  перед  Ростислав  постанеш  заплаканою  й  нещасною, як  у  його  кабінеті.  А  ти  повинна  бути сильною,  непохитною і знайти  можливість  розповісти  чоловікові  про  Інгу.  Проте руки   тремтять  наче у  першокласниці  перед  дошкою,  тому  що  останнє  тривожить  найбільше.

 Слід  заспокоїтись. Негайно.

Діставши  із  сумки  люстерко,  намагаюся поправити  макіяж.    Примощуюсь  біля  вікна,  обіпершись  стегнами  об  підвіконня.  Душу    рве  погане передчуття,  яке стосується Соломії. Щось всередині підказує:  даремно  ми  не взяли  з  хлопця   розписку. А якщо гроші  не дійдуть  до адресата?   А якщо  ці  бандити   завтра  перестрінуть  мене   під будинком?  А якщо…

Наступне  «а якщо»  перебиває  шум  у    коридорі, який  швидко  дістається  приймальні.  Спочатку  у  приміщення  заходять   двоє  охоронців  — чоловіків  у   світло-синіх сорочках  та  строгих штанах.   Кожний  із  серйозним виразом  обличчям.  З такими   жарти  погані.  Переконавшись,  що  безпечно,   слідом  заходить  Градов.   Простір  буквально  повниться  його присутністю,  його силою  волі,  його   впевненістю.    Очі  чоловіка  одразу  зупиняються  на мені. Чи  то пережите хвилювання,  чи  то   швидкість  розвитку  подій  так   впливають  на  мій  мозок,  але  я  застигаю на  місці   незворушно.  Рука  з  люстерком  зависає у  повітрі.

У  погляді  Ростислава   спектр  змішаних емоцій: від  здивування  до   ненависті.  І я   розумію чому. Ми  ж  домовлялись  більше ніколи  не зустрічатись.   Чоловікові  з  минулого   буде складно пояснити ситуацію  з Інгою.

— Добрий  день, — першою порушую  хвилину   мовчанку,  яка   починає  напружувати. — Григорій  Григорович  на вас  очікує. Будь  ласка,   проходьте в  його  кабінет.

— А ти?

— Я  секретар  Григорія  Григоровича.  У  компанії  працюю  пів  року,  — інформацію  випалюю   зопалу  та  необдумано.  Кутики  вуст  Ростислава  розтягують у   подібності  усмішки.  

— Зрозуміло,  — кидає  та   проходить  до  дверей з пояснювальною  табличкою,  які  перед  ним  завбачливо  прочиняє  охоронець.    На порозі   все-таки зупиняється,  озирається й  змовницьке підморгує.  Від невинного  жесту  тілом  пробігає  тепла  хвиля.  Я  усміхаюсь у  відповідь та   сором’язливо   поправляю   пасмо  неслухняного волосся  за   вухо.  Між  нами  наче  зав’язується  невидима   нитка,  що тягнеться  від  серця   до серця. 

Поки  керманичі   ведуть  перемовини, я  похапцем  готую  каву  та  чай.    Серцебиття  повільно  збавляє  темп,  на  зміну  хаосу  в  голові  приходять  раціональні  думки.  Градов  повірить мені,  головне  —  не впустити  шанс,  головне  — не спасувати самій.