РОЗДІЛ 11 "Борг"

СОНЯ

— Послухайте,  чекати  дев’ять місяців  до народження   дитини — для  мене   не  варіант. Гроші  потрібні  до сьогоднішнього  вечора. Точніше  через  три  години. Так,  все  складно і  небезпечно,  а  ви  маєте прекрасну  можливість  шукати  іншу  сурогатну  матір   для Градових.  Я  не  брешу. Ні,  не планую тікати  з  чужими  грошима. Я  не можу   повідомити  про причини  такого   поспіху.  Інго,   дуже прошу  про  аванс.  Це питання   життя,  навіть  не смерті. 

 Тривала   мовчанка  по той  бік  зв’язку  виграє  симфонією по  нервах.   Я  на  межі. Судомно стискаю  мобільний   телефон   холодними пальцями,  а серце  б’ється  з  такою  силою,  що,  здається,  його чути  не  тільки  мені. 

— Я  поговорю з Градовими,  —  сколихує  повітря   рівний,  безапеляційний   голос.   

— Ні,   виключно  з Аріною.  Вона  знайде спосіб  вплинути  на чоловіка.

— Сонечко,   ти  не у  тому  положенні,  щоб   озвучувати  свої  правила. 

— У мене немає  вибору. Боюсь,  ситуація  виходить з-під  контролю. 

— Якась  ти  занадто  проблемна,  —  шипить  крізь  зуби.  —  Я  вже шкодую,  що зв’язалась. 

— Клянусь,   я   віддам  дитину  і  назавжди зникну  з міста.  

— Соню!  Зі мною  жарти  погані. Я  можу  дістати     з-під  землі.  Тому  рекомендую  не  робити  дурниць.   Не відходь  від  телефону. Впевнена,  що  через  пів години  повідомлю  результат. 

Вимкнувши пристрій,  полегшено  видихаю й  заплющую  очі.    На  передній  план виходить образ Ростислава.    Що я  роблю?  Погодившись  на  сурогатне материнство,  я насамперед йду  проти його слова,   відплачую   обманом  на  добро. Соромно…  Але  що  таке  совість у  порівнянні  з  життям  дитини? Нашої дитини,  про яку  він   не  дізнається. 

— Мамо, ти що заснула  стоячи?  — весело заплигує  у кухню доня,   моя  усміхнена  красуня,  надія  та  віра у  краще  завтра.  Вона  повільно   звикає  з   новою буденністю   без  Солі.  Часто  згадує  про   жорстоку   тітку,  але  я філігранно  брешу  про   її  зайнятість  у зв’язку  із  переїздом.   Обіймаю  свою крихітку.  Зовсім  скоро  за  грошима   навідаються  бандити.  І що буде, коли  мій  рахунок  у  банку  до того часу  не  поповниться   рятівною  сумою?   Що далі чекає  мою  дитину?  Невже осиротіє?

Змахую  непрохану  сльозу. У  страху  великі  очі,  але  у  сміливості  теплі  руки,  котрі  вміють  змусити  серце  битися  рівно.  Софійка  — моя  сміливість. 

— Я задумалась. Хочеш,  почитаю  книжку чи  помалюємо  разом? 

— Казку  розкажи про  принцесу.  Соломія  завжди  про  неї   гарно вигадувала. 

О,   сестра  ще та вигадниця.   Цікаво,  куди   її  закинуло  життя?  Совість  не мучить?    Вона  ж знала, що  за грошима  прийдуть,  що  постраждаю  я  та  маленька Софійка. Знала і  так   підло вчинила.   Впевнена,  вона  обікрала  цих  бандитів  і  мене обібрала  як  липку.  Та попри  душевний  біль  нагору  вибирається  тривога.  Хоч  би  залишалась  живою…

— Мамо,  не задумуйся   більше,  бо  зовсім  мене  не  слухаєш.   Зроби, будь ласка,  чайку й  починай  розповідати.  Я  готова  слухати.

З цими словами  мала забирається  на  стілець,  підпирає  голівку  кулачками,    слідкує  оченятками   за кожнісіньким  моїм  рухом.   

— В одному  чарівному  королівстві,  яке  розташувалось  на самісінькій  вершині   високої гори,   порослої  у  підніжжя  густими  лісами,  жила  чарівна  принцеса. У дівчинки  було  довге, біле мов  молоко  волосся…

— Стривай,  —  Софія поспішає  обірвати  на пів  слові. —  Принцеса  з білим  волоссям — це не модно.  А от  з  фіолетовим  у  самий  раз.  Продовжуй.

Я  хмикаю  у відповідь  та   вигадую   неймовірну  історію  порятунку  та  кохання головного казкового  персонажа. Світи  фантазії  надають   можливість  забутись  і  не  повертатись  до  проблеми, яка з хвилини  на  хвилину  завітає у  моє  помешкання.           

    Телефонний  дзвінок  викликає   змішані  емоції.  У передчутті  почути Інгу, тягнусь  до  пристрою. У той  самий  час  неймовірно   голосний  стук  у  двері  вибиває  землю з-під ніг. 

— Відкривай!  —  роздається   з під’їзду   знайомий  до застигання   крові  у венах  голос.  Прийшли вони — люди,   які   нещадно повісили  на мене  борг   Соломії  без  жодного докору  совісті.  І так  же можуть  позбавити  життя,  не  задумуючись. 

Першою справою  підіймаю трубку.  

— Софіє,    тобі  пощастило.  Градові  погодились  і  тепер ти отримаєш свої гроші.   

— Зараз,  скиньте  зараз!  — кричу  у  телефон  надривним голосом.  Тіло  паралізує  дикий,  непідроблений   страх. Вхопивши  дитину  на   руки,  застигаю  у куті  біля  вікна. 

Двері  не витримують  нового  міцного удару,  злітають  з  петель  та  з шумом  падають  на  підлогу.

— Я  ж казав,  що від  нас  не сховати  й  грати в  хованки  небезпечно,  — чутно з коридору. Твердими кроками у мою квартиру  завалюється  банда  головорізів,  для  котрих  вбити  людину  рівнозначно  придушити муху.  — О, привіт!  — вдаваним  веселим тоном  продовжує  хлопець,  який  напередодні  ставив  умови.  — Не відкривала   і  ми  змушені  були   зайти  без  запрошення.   Так розумію,  грошей  нема?