РОЗДІЛ 13 "Новий день"

Мабуть,  вагітність перетворює  мене у  сентиментальну  плаксиву  дівчинку,  яка  нічого не  робить,  окрім  того,  що  зранку  до вечора, а  в  ночі  з  особливою  старанністю,  проливає сльози.  Дратує все:  від  кольору    гардин   до  нав’язливого   аромату   прального порошку,  від   дорогого  одягу  до   ненависного   апельсинового   соку.

Але це  нічого  у  порівнянні  з   душевним  болем,  з   відчаєм, який  накриває  у   цій  золотій  клітці,  з  бажанням  вирватись   на  волю,  з  бажанням   щодня  бачити   Софійку.  

Палець   ковзає  екраном   мобільного, з якого  весело  усміхається  моя  дівчинка.    Світлину    скинула  кілька  хвилин  тому  вихователька  цілодобового  садочка,   де  навчається  й  зростає  без  матері  крихітка. Я  сумую. І  донечка  сумує, хоч  дівчинці  дуже  подобається    дошкільний  заклад.   У  неї багато друзів,   безліч  нових розваг,   крім  того,  прекрасна  прогарами  розвитку.  Але… Але  вихідних   ми  чекаємо  з  нетерпінням,  щоб  погуляти улюбленим  парком  і  трішки  побути  в  рідних стінах.   Доня  навіть перебралась у  моє  ліжко.  Поруч  з  нею я  не  сплю ночами.  Милуюсь ангельським   личком,  прислухаюсь  до рівного  дитячого  дихання,  заспокоюю,  коли   щось сниться  емоційне,   насолоджуюсь  її  присутністю.  Нею. Єдиною. Його  дочкою…

Його…

Градов   всіляко намагається  уникати  спільних  зустрічей.  У  рідкісні  моменти  він   відбувається  легким  кивком  голови.   Ні  елементарної турботи  про   самопочуття,  ні   питань  про  необхідність  у ліках. Складається  враження,  що я  для  нього  виключно  предмет інтер’єру,  не вартий  уваги. 

Та,  мабуть,  мені  так  легше. Не крається  серце,  не доводиться  боятись,  що він  дізнається  про  Софійку,  що  покопається  в  моєму  минулому  чи  надумає  поговорити  про студентські  роки.

Так,  мабуть,  легше…

Міцно  пригорнувши  до себе  мобільний  пристрій, скручуюсь  на  ліжку  калачиком.  Втомлений  стресами  мозок,    відтворює  в  сні   божевільні  квартири:  налякана  до смерті  я  біжу   темними  вулицями. Але  куди? 

— Ей, прокинься! Твої крики чути на перший  поверх, — як не дивно, голос Аріни стає  рятівним   кругом  від  кошмару. Стрепенувшись, я  різко  підриваюсь  на  лікті  та  переповненими  жаху,  сонними  очима  натрапляю на   насмішкувату  фізіономію    бездушної  лялечки.  — Приведи себе  до  ладу,   зараз  поїдемо  у місто.   Я  хочу  дещо прикупити   дитині,  а   ти мені  порадиш. 

Відвертість Аріни  дивує. З якиях  це пір  вона вирішила  прислухатись  до  думки   жінки, що вважає  брудом  під  нігтями?

Скидаю   догори   брову, а  Градова,  не чекаючи відповіді,  береться   хазяйнувати  у  шафі.   На   ліжко  подає    сукня  нижче  колін   кольору  весняного  неба  та  тоненька  шкіряна  курточка світлого відтінку.  Що й  казати, природа  нагородила   співрозмовницю  гарним  смаком.   Та моє внутрішнє «я»  відверто  протестує,  передчуваюся  підставу. Не  може   жорстока  людина   просто  так  перетворитись  у  пухнастого  зайчика. Отже, Аріні   щось  потрібно.    Моя  квола  надія  малює найнеймовірніший  варіант  розвитку  подій:   власниця  будинку   передумала   записуватись  у  лави матусь  і  тепер,  за  межами кришталевого палацу,  вимагатиме  розірвання договору.   Я  залюбки  погоджусь,  але аборт  не  зроблю.

Поки    думки стадом  овечок  блукають в  голові,   Градова   підбирає взуття  та  наказує  терміново  переодягатись. Крім  того,  дівчина  періодично  дивиться  на  годинник,    наче  з хвилини  на   хвилину    зачиняться  магазини. 

Я  неохоче  натягаю  запропоновані  речі,  дивлюсь  на  себе   у  дзеркало  й  усмішка  мимоволі  прикрашає  обличчя.   Дорогий  одяг   здатний  навіть  Попелюшку  перетворити у  справжню  принцесу.  Плаття   лягає  по фігурі  ідеально. Кілька  разів  кручусь,    сколихуючи  повітря   пишним  подолом. 

— Та гарна,  гарна,  — діловито  говорить  Аріна  та  одним ривком  зриває   етикетку.  — Потім  помилуєшся,  а  зараз  ми  запізнюємось.   Скоро  Градов  прийде.  Він  не повинен   нас  бачити.

— Ненадійна  конспірація, —  скептично  відповідаю,  розпустивши по  плечах  своє  довге чорне волосся.  — Будь-хто  із   прислуги  скаже,  що ми вдвох  полишили  будинок.

На замін  отримую   пекучий  погляд,  що  здатний  пропалити   до кістки. Намагаючись  не  реагувати,   перекидаю  сумочку  через  плече,  у  неї  кидаю мобільний.

Як  головні  герої шпигунського  фільму  полишаємо  мою  кімнату.  Градова  крадеться  першою,  з  обережністю   оглядаючись  по  сторонах.  Та наша  авантюра за законами  жанру  зазнає  повного фіаско,  оскільки   центральні  двері  прочиняються,  пропускаючи у   передпокій   двох  чоловіків — Градова,  який    чемно  проводить вперед  свого  гостя. Небо!  Та  з  останнім  я  знайома  персонально!

Не  знаю  чи  радіти чи вітатись,  чи  вдати,  що  ми  не  знайомі.  Сергій  навчався  на  одному курсі  з Ростиславом.  Раніше вони  не  дружили,  перебували в  різних  компаніях,  але  життя  їх  звело  докупи. Точніше  нас  трьох. Для  повної  гармонії  не вистачає Соломії,  з якою   Сергій   кілька  місяців  затискався  по кутках. Любов  у сестри  виявилась  швидкоплинною,   за  хлопця  вона   одразу  забула, як  тільки  на горизонті  замайорів  новий  перспективніший  кавалер.  А старшокурсник  тоді  закохався  по-справжньому. Довго впадав  за  моєю вітряною  сестрою,  ревнував, влаштовував  скандали та  розбори,  однак  врешті-решт  вгамувався  після   закінчення  навчального  закладу.  Що найцікавіше,    я  була  для  хлопця  способом  зустрітись  з  Солею,  і  цієї  дружби  мені  вистачало,  адже  інколи  я  розпитувала  про  Градова.