РОЗДІЛ 15 "У сутінках"

Життя  здатне  змінитись за  мить. А  ще промайнути  перед очима  короткометражним  фільмом  з найщасливішими  моментами.   Ступор. Все,  що відчуваю  у  даній  ситуації.  Градов повільно нахиляється  за   дитячою  річчю,  обережно підіймає  та   театрально  підносить до мого  обличчя.  Забуваю    дихати. Чоловік  чекає  відповіді  виключно від мене,  адже  покупки  здійснювала  я. 

—Ти не  припиняєш дивувати,  — цідить  крізь  зуби. Секунда — і  він викине   одежину в обличчя.

— Це подарунок, — знову    кидається  на  допомогу  Аріна. Ліпше мовчала,  а  то від її  брехні  всім  лише тяжче. — Для  її дочки.  Невже не читав  резюме  сурогатної  матері? 

 Невдоволено  пирхнувши,  дівчина   забирає  плаття  та ховає  у  пакет. Вона  говорить  буденно,  наче  не розсекречує  мою найбільшу  таємницю,  наче  не розкриває  карти,  наче  справа  не стосується живої  людини.  Ошелешений  та  спантеличений новиною, Ростислав  відповідає:

— Я  дійсно  не  знав,   вибач. Їдьте  додому,  тобі дійсно слід  відпочити. 

Поставивши пакети  в   транспортний  засіб   та  чмокнувши   дружину  в  підпудрену  щічку, Градов  чекає  нашого від’їзду. Через бокове скло помічаю,  що чоловік   переходить вулицю  і  йде у  напрямку  автомобільних  салонів.  Ось  так  батько  дізнався  про   дочку. Дізнався  й  не надав  цьому  значення. Він продовжує  жити  звичним  життям. 

Дорогою  намагаюсь не  звертати увагу  на  Градову,  яка   плавно  маневрує  переповненими  вулицями,   і  мугикає  під  ніс   веселу  пісеньку,  що  ллється  з  динаміків.  Холоднокровний,  безжальний  спокій  на  обличчі  викликає всередині  мене   бурю  ненависті  й  зневаги.  Так  філігранно   обманювати  як  ця  жінка  мало  хто  здатний. І головне кого?  Чоловіка,  що кидає   до її ніг  увесь  світ. 

— Ти  гарно  трималась,  молодець,  — першою  порушує завислу  мовчанку.  Її  губи  розпливаються  у  подібності  усмішки. —    З  тобою  можна йти в  розвідку.

— Роль  в  цій  виставі мені зовсім  не  до  вподоби. Обіцяю,  що   не прийматиму часті  в  подібних  заходах. 

— Чесна  до кінчиків  волосся.  До  речі,  а  хто  батько   Софії? Я  вважаю, що маю  право знати.

Нахабність  Аріни  вражає   неосяжними   масштабами,  її зухвалість  вриває  мій   терпець.

— Це стосується  тільки  моєї сім’ї. 

— Ну,  ми  і   є  в  певному  сенсі  родина,  — голосно  хмикає,   заглушивши  двигун. Її голос  добирає  стальних   ноток — Тільки   не думай,  що після  народження  малюка зможеш  за його  допомогою  маніпулювати  Градовим. Затям,  з пологового  одразу  відправишся  у свою  нірку й більше ніколи   не  заявишся  на моєму шляху. 

— Здається,   виключно  задля  утримання   Ростислава  у  залізному  кулаку,  ви  погодились   на  сурогатне  материнство.  Насправді  малюк  особисто  вам   не потрібний. 

Перепалка  набирає  небезпечних  обертів.  Мій  язик    дійсно  без кісток, якщо так відверто і  сміливо висловлює  думки. Аріна лютує,  впивається  тонкими  пальцями в   шкіряне кермо, міцно стискає  акуратно   нафарбовані   губки.

—  Рот  закрий, і  не смій  більше  дорікати. Ти нічого  не   знаєш.

Шумно  зачинивши  дверцята, жінка  швидкою  ходою  направляється  в  будинок.  А  я  знову  починаю  плакати, бо дитина  під  серцем   майбутню  матір   не  цікавить.   Забороняю  собі  думати про  немовля. Забороняю     любити  крихітне  життя. Рука  мимоволі  накриває  ще  плаский  живіт.  Здається, зовсім  недавно я  ось  так  чекала  народження Софійки.

До  вечора я  сиджу  у своїй  кімнаті,  коротаючи  час  за книгою.  Сюжет  цікавий, але  для  мене читається через стрічку і  подекуди  втрачає  будь-який  зміст.  Ліпше  мені  б  дозволили  працювати.  Безділля породжує  думки, які  розривають  мозок  на частини. 

Відклавши  роман та  потягнувшись  на  широкому  ліжку,   визираю  у вікно.  За  склом відкривається  вигляд  на  вимощене  різноколірною   бруківкою та  прикрашене чудернацькими  скульптурами  подвір’я,  де  стоять  кілька  автомобілів. Отже,  господарі  помешкання вдома.  Менш  за все   хочеться перебувати  з  ними в  одних  стінах.    Прочинивши  вікно, вдихаю  на  повні  гурди   свіже  повітря.   Потепліло  й  вітерець  зовсім  стих.   

У Градових  гарний  сад за  будинком.  З  альтанкою, хитромудро  вирізьбленою   умілим  майстром,  невеличким  фонтанчиком  у  вигляді  міфологічного Геракла,  та  вузенькими,  оброслими   карликовими  квітами,  доріжками.  Дістаю із  шафи  тоненьку жилетку,  накидаю  поверх  домашнього спортивного костюма  та  виходжу  у двір.    По периметру  помічаю  безліч  охоронців,  які  дивляться  на  мене  підозріло,  проте  не чіпають і  не  ставлять  непотрібних  питань.  На  вулиці   прохолодніше,   ніж   здавалась  в  помешканні. Я кутаюсь  в одежу та  обхоплюю себе руками.

Обігнувши  будівлі,   ховаюсь у  сутінках  пізнього  вечора.   Виявляється   наприкінці    величезної  території  знаходиться   басейн,  навколо якого  примостилися  акуратно вистрижені  кущики.   У тьмяному світлі  нічних  ліхтарів   не вдається  роздивитися  красу   витонченої  роботи  садівника, тому  вирішую  при першій  можливості   завітати  сюди  в день.  

Присідаю  на  непомітну,  змайстровану  з  дерева  та  кованих  деталей,   лавку.    Над мною  розкидається  безмежне,  темне  небо,  яке  де-не-де  загоряється  яскравими зірочками. Тихо. Спокійно.  Повільно моя  душа  заспокоюється,  переповнюючись  приємним  ароматом  цвіту.