РОЗДІЛ 17 "Результат невдалого кохання"

Єдине,  чого  б  я  хотіла, — це мати  можливість  повернути  час  назад  і  ніколи  не  погоджуватись  на   знайомство  з  Градовими.  Тоді  б  цього  не  трапилось. Не  трапилось   підлих звинувачень,  брехні.  Ростислав  не  даремно  прагне  познайомитись  з  нашою  донечкою. 

У моїх  очах  стоять  сльози.

«Слід  було  подумати  одразу, що  рано  чи  пізно   правда  випливе  нагору, варто   лише  зустрітись  з  минулим»,  — плачу,  повільно  сповзаючи стіною,  а  мій   розпач  міцніє  з кожною  наступною  хвилиною. 

Мабуть,   саме цієї миті  я   приймаю  нове  найважливіше  рішення  у   своєму  житті.  Я   наполегливо  відмовляюсь  зізнаватись  Ростиславу  про   випадкову  ніч  між  нами,  про   його  батьківство.  Навіть під  дулом пістолета не  розповім.  Чоловік — порядний,  дочку  не  відбере,   але його  супутниця  —  видра  у  п’ятому  поколінні,  яка  не те, що   отруюватиме  стосунки,  знищити  здатна. 

— Нічого,   побачивши   один  раз Софію,  він навряд  пізнає рідну кров,  а  далі його цікавість  зникне. Ростислав  найближчим   часом звикнеться  з  моєю  присутністю  в  помешканні,  й  урешті-решт  дасть спокій.

З  відчуттям  химерної  невагомості     доповзаю  до ліжка. Так  і   завалююсь  поверх   простирадла — одягнена  в  спортивний  костюм  та  жилетку.

А вранці  прокидаюсь під  пухнастою  ковдрою,  якої у  кімнаті  до  того  однозначно  не  було.  Потягнувшись,  накриваюсь  з  головою.  Божевільна  фантазія  малює  нереальну  картину:  Ростислав  звечора   заглянув  у  спальню  поцікавитись  моїм  самопочуттям. 

Приємно  до   тремтіння. 

Крізь  тонку  фіранку  прокльовуються  перші  промінчики ранкового  сонечка, бігають  по  ліжку,    мружать  мені  очі,  й  підіймають  настрій  до найвищої  позначки. Навіть  спонтанна  ідея  Градова  видається не такою  болючою  та  страхітливою.   

До сніданку  спускаюся  пізніше звичного. Спостерігати за милою картиною,   коли Аріна  філігранно   розігрує  закохану  дружину,   а   Ростислав  ловить  кожнісіньке її  слово,  не  має  найменшого  бажання. Дивні   люди:  один    нещиро   усміхається,   інший  залежить від  цієї  усмішки.

У столові    порожньо. На  щастя,  господарі  будинку вибрались по своїх  справах.  Тож   можу вільно вийти у   двір,  погуляти  чи  посидіти в  альтанці. Шкода,   за межі  палацу  заборонено  виходити.  Наче  вільна  і  в той  самий  час  обмежена. 

 Покоївка,   ледь  кивнувши  головою  у  знак   вітання,  мовчки  ставить на стіл  тацю  зі  сніданком  — кашею,  шматком   тушкованої  риби  та  овочевим  салатом.   Пахне смачно,  породжуючи  в  животі    відчуття   голоду.     Охоче  накидаюсь  на  страву  й  не   звертаю  жодної уваги на  жінку, яка  поведінкою  дуже схожа  на інший  працівників  маєтку —   сіра  тінь,  що  ковзає  без  найменшого шелесту.   Мабуть,  пані Градова    приймала  їх  на  роботу виключно  по  одному  єдиному  критерію — безшумність. 

— Смачного!  –  звучить  з  коридору  голос  Ростислава. У чоловіка     входить у звичку  раптово   говорити  за  спиною.  Мимоволі  давлюсь  їжею,  закашлююсь.   —  Обережніше,  Соню. Я   не хотів  тебе  налякати. 

Його  широка,  гаряча  долоня  опускається  на мою  спину,  легенько  постукуючи. 

— Дякую,  —  підводжу  на   Градова  очі. Красень.  У його  темному  волоссі  плутається ранкове  сонце  й  виблискує  міддю.  Пальці  тягнуться  торкнутись цього  золотистого сяйва,  відчути його м’якість. Як з завжди  бездоганно  одягнений.  Чоловічі  плечі  обтягує  чорна  сорочка,   що плавно   лежить  на  рельєфних  м’яза  та   недбало  закачана  на ліктях. А  ще  на  ньому   темно-сині  джинси, які   звабливо   сидять  на  ідеальних   стегнах.  Із сумом відриваю  погляд, потуплююсь  в  тарілку.

Чого  прийшов?   Міг  же просто  проскочити  мимо  й  не звертати  найменшої   уваги,  жити своїм  життям, забути  вчорашні  обіцянки.  Мозок  вперто  пригадує, як  сиділа   на його  колінах,  як долоня  делікатно  обіймала  за стан,     підіймались  у мою  кімнату,   прощались і  бажали  один  одному  на добраніч. Як  він вислови  бажання  познайомитись  з нашою  дочкою…

Нашою?

Ні!

Тільки  моєю!

— Ми вчора  недоговорили.   Сподіваюсь,  ти  не  передумала    стосовно  мого  прохання?   Завтра  буде  прекрасна  можливість все  організувати.

— Завтра?  — впадаю в ступор. — До чого  такий  поспіх?

Й  одразу  осікаюсь. Можливо,  побачившись яка  Софійка   маленька, Ростислав  дозволить  жити  з  нею вдома,  або  взагалі  відпустить  на  роботу.  Чому  раніше не подумала? Мрії вихором  малюють  щасливу  картину,  яка   безжально  розбивається  об  буденність.

— Тому  що  завтра  день  народження  Аріни й  будуть  гості  з дітьми. Малеча  не сумуватиме,  повір.  Дружина  замовила  для  них  цілісіньку  розважальну  програму з аніматорами  та  мильними  бульбашками. Діти  ж люблять  такі  розваги? 

В очах  навпроти  криється  німе питання,  чи  вгадав  їхній  власник  з бажаннями  Софії. А в  мене  знову  просипається  божевільна  підозра:  у  нас  є спільний  знайомий, який,   побачивши донечку,  без проблем  зіставить всі  факти.   І в  такому  разі   його  висновки  непередбачувані. 

— Так,  люблять,  — невпевнено  погоджуюсь.    — Але  як  ти поясниш  нашу  присутність? У  людей  виникне  багато питань. Наприклад,  у  Сергія.