Глава 8.1

- Можливо, варто почати домовлятися з тими, хто згори? Щоб не виявитися похованими під каменем?

– Ми намагалися, це ні до чого не призвело. Ми для них наче ті нічні тварюки, які не роблять між нами різниці, - сухо відповів Роланд.

Печера затремтіла. Мені здалося, що всю мене пронизала якась болісна вібрація, і я застогнала. З подивом зрозуміла, що чую слабкий стогін, що вирвався з губ Роланда.

– Нам треба йти. Тут зараз небезпечно.

Ми вибралися разом, підводячись по насипу, спотикаючись. Я впала б, якби не чоловік, який, незважаючи на власну слабкість, досить міцно мене тримав. Назустріч нам траплялися інші мешканці печер, і я змогла їх розглянути. Не всіх і не дуже близько. У такому поспіху це було неможливо. Проте переконалася в словах Роланда – не всі нагадували людей. Багато хто виглядав жахливо, навіть на тлі відомих мені нічних тварин. Найстрашніше в них здавалося те, що вони були людиноподібні. У кожному з них можна було визнати людину, але лише віддалено.

Нам вдалося вибратися на стабільну платформу, коли денне світило вже спускалося за обрій.

– Помилуйте нас, боги! - прошепотів хтось поруч зі мною.

- Зберігайте спокій. До сусідньої печери менше чверті години ходьби, - голосно гукнув Роланд, і схлипи раптово припинилися. На мій подив, тільки зараз я зрозуміла, що серед, тих, хто вибрався на поверхню, багато жінок. У замку головнокомандувача їх було не було зовсім, або вони добре ховалися.

І ми рушили вперед, щоб якнайшвидше піти з відкритої поверхні, уникаючи зустрічі з нічними господарями цього світу. Я все ще пам'ятала, як побачивши світ у товаристві Рейвена, не змогла побачити на полі жодного вбитого ним воїна. А це означає, що тварюки не гидують нічим і дуже голодні.

– Дивіться, там! - поряд зі мною пролунав істеричний жіночий голос, і я підняла голову вгору.

До нашої групи, на межі ночі та дня з гулким ревом підлітали вже знайомі мені монстри. А знизу, дряпаючи каміння пазурами, підбирався хтось, дуже схожий на крилатого ящера.

Монстри наближалися надто швидко, а наша група пересувалася надто повільно. Мені здавалося, я, всією шкірою відчувала їхнє важке дихання, що обпалює. А потім був безперервний біг по потрісканому ґрунті, дихання, що збилося, і кожен удар серця пульсував у вухах.

- О ні!

З відчайдушним вигуком якоїсь жінки сонце остаточно і якось різко зникло за обрій. І на нас опустилася темна тривожна ніч.

Першим не витримав Роланд. Він різко розвернувся і почав стріляти в тварин, що наблизилися. Декілька чоловіків виступили вперед із тією зброєю, яку встигли прихопити з печери, даючи жінкам можливість добігти до печери.

Я зробила кілька кроків за іншими, спіткнулася і впала, різко вилаявшись від болю. А потім, у передчутті невідворотного, звела очі вгору. Завислий надо мною монстр випустив гучний рев і наблизив впритул свою морду до мого обличчя. Я сковтнула в’язку слину. Дуже хотілося заплющити очі і не бачити… Цю навислу гігантську масу, що закривала від мене нічне небо, ці ікла, кожен розміром з мій палець, не відчувати запах хижака, що йшов від тварюки.

І зовсім несподіваним для мене стало те, що замість миттєвої розправи, звір обхопив мене своєю кігтистою лапою, і міцно стиснувши, одразу злетів у повітря. Думка про те, що, зважаючи на все, закусять мною не тут, і не відразу, а трохи пізніше, змінилася страхом. Різкий ривок, стрімкий набір висоти та політ у нічному небі міг би викликати захоплення, якби не супутні обставини та не невідомість, що маячила десь попереду.

Не знаю, скільки часу зайняв політ. Не можу сказати, що весь цей час я була непритомна. Швидше, в якомусь заціпенінні, яке допомогло мені не збожеволіти, не почати верещати, намагатися подряпати броньовану шкуру монстра або завдати йому шкоди якимсь іншим дурним засобом.

Політ завершився в одну мить - різким зниженням, струсом, коли я виразно відчула, як монстр обома задніми лапами врізається в сухий ґрунт, піднявши стовп пилу. А потім мене відпустили. Точніше, просто розтиснули кігті, що стискали моє тіло, і я опинилася рачки, жадібно вдихати чисте нічне повітря.

Коли надихалася, змахнула сльози, що виступили від вітру, вирішила з побоюванням озирнутися. Краще б я була непритомна. Тому що на мене з усіх боків наступали величезні страшні тварюки, яких важко собі уявити навіть у кошмарних снах. Ззаду пролунало вже знайоме ревіння, і тварюки неохоче розступилися, відкривши переді мною місцевість, більше схожу на оазис. Дивом збереглася зелень і тонкий дзвінкий струмок, що стікав з невеликого піднесення. Кущі, невеличкі дерева. І чудовий запах нічних квітів. Трохи прим'ята під лапами монстрів трава. Під однією з таких лап монстра ледь не опинилася моя рука, яку я відсмикнула в останній момент. Монстру, який ледь не віддавив мою кінцівку, відважив повноцінний стусан якийсь інший звір. Але той замість того, щоб почати бій, низько пригнув голову до трави і якось винувато зітхнув.

Переді мною знову з'явився той, хто приніс мене сюди і нетерпляче підштовхнув уперед до струмка. Я, повагавшись, і не зовсім розуміючи чого від мене хочуть, стала на все ще тремтячі ноги і, спотикаючись, поплелась у вказаному напрямку. Там, знову впавши навколішки перед водою, схилилася і з задоволенням умила спітніле і брудне обличчя. Із задоволенням же напилася смачної якоїсь солодкої води, вирішивши, що гірше все одно вже не буде, а після вичікувально дивилася на монстрів, які в цей момент здалися мені не такими вже й монстрами.