Глава 8.2

***

Альбер Корвін майже дістався Пустоші. Після розмови з головнокомандувачем його трохи трусило від обурення та безсилля, але перед своїми підлеглими він намагався триматися і не виявити бажання щось розбити. Особливо якщо цим чимось виявиться обличчя Рейвена Дара.

- Ваша Світлсте, все готове. Загін на позиціях, захист активували, - відзвітував полковник Ройс.

- Добре, - герцог покину гелик і наблизився впритул до бар'єру. З кожним кроком дихати ставало все важче і тут на такій маленькій відстані від кордону було відчуття, ніби грудну клітину здавлюють у лещатах. Повільно підніс руку до світлового щита, що переливався білястим кольором.

Розум наповнився картинками минулого. Страх, що пробирається у саму душу, гіркота та біль, що розриває зсередини. Бажання кричати, щоб виплеснути всю ненависть і лють, що скупчилися в його то ще невеликому тілі. І безпорадність обеззброєного підлітка нездатного захистити себе та сім'ю. Потім спалах світла і вибух, який подарував нову надію, знищив розгублених вбивць, підісланих знищити сім'ю герцога. І голосний плач немовляти, що лунає вночі.

***

- Крізь світи, - терпляче пояснив величезний ящір. Дивно, як швидко у мене змінювалося ставлення до монстрів, які принесли мене сюди. – На межі життя та смерті, за дотримання певних умов.

До голови обережно проникли образи. Не мої, а лише ті, яким ящір виявився свідком багато років тому. Жінка біжить кудись з маленькою дитиною на руках. Її переслідувачі, які стріляють їй услід. Сліпучий спалах, і жінка з дитиною зникає.

– Нас натягували на втікачів і хотіли змусити підкорятися. Багато років по тому ми змогли звільнитися від впливу злих людей. Але тоді… вибач, дочко Матері. Ми могли лише спостерігати.

- Так ось як я тут виявилася? Вислизнула?

- Правильно. Ми одразу тебе відчули. А також сліди бою, кров та страх. Наш молодняк розлютився, і з'явилися жертви.

- Хто та жінка, яка бігла? То була моя мати?

Зізнатися самій собі у тому, що давно підозрювала було неважко. Найважче, виявилося, зараз придушити в собі бажання з'ясувати всю правду про своє народження. Якщо ми опинилися разом у іншому світі, що сталося з тією жінкою? І чому Альбер нічого мені про це не казав? Чому приховував? Прийняв у сім'ю, зробив рівною собі?

– Ми не знаємо, дочка Матері. Ми її не відчували так гостро, як тебе. Можливо, її не було змінено.

Транспорт із воїнами головнокомандувача з'явився, наче з нізвідки. Першими зреагували ящіри. Вони ощерилися і, схиливши голови на довгих шиях вниз, люто зашипіли в бік геліків, що стрімко наближалися.

– Ні, прошу! Не потрібно більше жертв! - звернулась я подумки до того, з ким спілкувалася.

– Вони мають показати готовність прийняти нас такими, якими ми є. Інакше, ніякого перемир'я між нами, - знову на думці з'явилися обережні образи можливого майбутнього.

- Я розумію. І хочу, щоб вони також це зрозуміли. Дозвольте спробувати.

Ящір кілька секунд буравив мене величезними, схожими на чорні провали очима, потім, неохоче відійшов убік, дозволяючи мені пройти вузьким проходом, який залишили монстри. Я йшла, відчуваючи, як захоплює дух від думки, що за моєю спиною замикається стіна з сили, люті, міцних зубів та смертоносних пазурів.

Геліки зависли над нами, потім опустилися на пласкому майданчику. Чомусь тільки тепер усвідомила, наскільки я спокійна, навіть відсторонена. Будь-якої миті можна було чекати нападу з того чи іншого боку, але мене це не турбувало. Тут і зараз я почувала себе захищеною.

Першим з'явився головнокомандувач, проігнорувавши спроби своїх людей перешкодити йому. Подолав відстань, що розділяла нас, задумливо оглядаючи монстрів, що завмерли за моєю спиною.

 – Несподівано, – холодно прокоментував він.

Я простежила як воїни розосереджуються по периметру, готові будь-якої миті напасти або відбити атаку. А ми з Рейвеном стояли прямо в центрі можливого божевілля.

– Ні ви, ні ваші люди більше не зроблять жодного пострілу у живих істот, які населяють ваш спільний світ.

– Несподівано подвійно. Якщо ти кажеш від імені цих істот. Мені потрібні гарантії, що вони досить розумні і готові тобі слухатися.

- Я їм не господиня, - заперечила обурено і трохи ображено - за кого він мене сприймає? - Вони живі, розумні істоти, які, як і ви виявилися заручниками неприродних дослідів. І вони хочуть жити.

– Як і ми, – нагадав Дар.

- У нього є причини не довіряти, - моє волосся торкнулося гаряче дихання і на плечі я відчула невелику тяжкість. Ящір припав настільки близько, що складалося враження, ніби він поклав на мене свою голову. Я помітила інстинктивний порив головнокомандувача схопитися за зброю на його поясі. Але різким жестом та поглядом змусила його зупинитися. – До того ж зараз він хвилюється за тебе.

Від головнокомандувача повіяло холодом і ворожістю. Найменше він виглядав зараз переживаючим за будь-кого.