частина 5

Адді повернувся близько опівночі. Він провів Тіну до самого  будинку, і дощ на той час закінчився. Він не став, як це траплялося  раніше, довго прощатися, і швидко пішов додому. Зазвичай йому  важко було розлучатися з нею, хоча знав, що побачиться з нею на  наступний день в школі. Всякий раз він шукав найменшу причину,  щоб Тіна затрималася на вулиці, а в цей час він міг спостерігати та  милуватися дивною звичкою, коли вона закидала свої довге хвилясте  волосся назад руками, а локони вперто закривали очі, повертаючись, на своє місце. Йому подобалося спостерігати, як вона клацала  пальцями в той час, коли її голову відвідувала чергова думка, де їй  хотілося опинитися і жити. Після клацання, вона вказувала на Адді  пальцем, і захоплено розповідала про те, що придумала. Вона подобалася йому, і Адді не міг зрозуміти, що Тіна знайшла в  ньому? Чому вона погоджується на зустрічі з ним? Адже в школі  були хлопці значно кращі та красивіші за нього. Скільки разів він  збирався викреслити її зі свого життя, забути, але всякий раз його  почуття до Тіни здобували верх. Але в цей вечір, чи ніч, все було  інакше, точніше сказати в ньому, або в його свідомості відбулися  зміни, в ті наступні кілька годин, після того, як він взяв в руки  книгу. Книгу, яку йому подарувала Тіна. 

Він тихо відчинив двері у свою кімнату, намацав у темряві вимикач  і включив світильник. Книга лежала на тому самому місці, де він її залишив,  коли пішов проводжати Тіну, - на його письмовому столі. Адді взяв  книгу і знову відкрив на першій сторінці. Все залишилося колишнім,  той же малюнок, що зображав звичайну собаку з порожніми очима і  якусь прозору оболонку в формі людини. Все було без змін,  він провів пальцями по обкладинці, немов хотів проникнути  всередину цієї книги, ніби вона була перехідними дверима в якийсь  паралельний світ. Закрив книгу і підійшов до вікна. Свіже повітря  вдарило йому в обличчя, від чого Адді, немов занурюючись в  повільний сон, закрив очі, насолоджуючись всім своїм тілом тим легким вітром, неначе його подув допомогав зосередитися, і  направляв думки, яки літали наче вітер в голові, в потрібному  напрямку. «Напевно так потрібно і зараз просто треба зачекати. Як  говорять усьому в житті є свій час», - раптом подумав він, одночасно  простягаючи руку до книги, і відчув її гомін: книга, немов, жила. Це  відчуття виникло після того, як він провів по ній рукою своїми  пальцями. Книга відповіла йому ні то звуком, ні то голосом, вона дала зрозуміти Адді, що тепер він її господар. Так буває, коли ти  гладиш кішку, яка лежить на твоїх колінах. Ти проводиш рукою по її  шерсті, і вся долоня, кожен палець відчуває її порухи та муркотіння, чим вона подає знак, що їй це приємно. Адді зауважив за собою, що в  цей момент його дихання почастішало, і серце забилося в такому  темпі, ніби пробіг стометрівку. Він поклав книгу на підвіконня, але  тут же взяв її назад і підніс до світла. Зараз його увага була звернена  на те, що обкладинка не була ідеально гладкою, а була немов  виготовлена з різних шерстинок, різних за розміром, жорсткістю,  кольором. Йому спала на думку дивна, як він вважав, думка – обкладинка була зроблена з шерсті всіх тварин, яких було безліч,  точну кількість яких, можливо, ніхто і не знав. Він притиснув долоню до обкладинки, і провів нею зверху вниз. Біля самого її краю, пальці  торкнулися чогось гострого. Адді відсмикнув руку в сторону і  подивився на пальці. 

Відкривши ящик свого столу, він дістав лупу, і вже з її допомогою  знову глянув на обкладинку. При п`ятикратному збільшенні, Адді здалося, хоча можливо, це було насправді, що обкладинка книжці наче жила. Точніше не сама обкладинка, а кожна шерстинка була  живою, немов вона була окремим живим організмом, та мала свою  душу. Під збільшенням лупи було видно, як всі шерстинки, з яких  була зроблена обкладинка книги, повільно коливаються, немов  дихають. 

Адді відкрив першу сторінку, але не побачив там нічого нового. Ті ж малюнки тварин, і той же незрозумілий текст. Він підійшов до  вікна і відкрив його. Не небі був повний місяць. Але щось в ньому змінилося. Місяць набув дещо незвичного червоного відтінку, якого  Адді ніколи раніше не бачив. Крім того, що місяць змінив свій колір,  навколо нього з'явилася дивний хмарний серпанок, який немов  збільшував у розмірах це небесне тіло. 

- Якби ти був таким за часів короля Артура, старий Мерилін за  твоїм виглядом міг би передбачити, принаймні, загибель половини  лицарів Круглого столу, - промовив тихо Адді й підморгнув у бік  Місяця. 

Книга так само була у нього в руках і Адді почав перегортати  сторінку за сторінкою, сподіваючись знайти хоч якесь знайоме  слово. При місячному світлі сторінки книги, як здалося Адді, злегка  міняли свій колір. Вони набували то жовтого, то злегка  рожевого відтінку, і тому Адді вирішив, що книга повинна видавати  фосфоричне світіння. Щоб переконатися в тому, що все йому тільки  здається, і зміна відтінків книги - це всього лише гра світла,  Адді підійшов до вимикача і натиснув його. Світло в кімнаті згасло, і  він, повернувшись спиною до вікна, подивився на книгу. В кімнаті  було досить темно, навіть світло від Місяця не проникало всередину, оскільки саме в цей час він зник за темною  хмарою. Книга не світилась і було зрозуміло, що всі припущення  Адді були помилковими. 

Він підійшов до вікна і побачив як велика темна хмара повільно,  немов завіса, відкриває сцену глядачам, надаючи їх погляду краєвид  на місяць. Адді знову підморгнув у бік місяця, після чого не  дивлячись в книгу просто перегорнув її сторінки й зачинивши, поклав на підвіконня. Місяць вийшов з-за хмари, і тепер, в його уяві, немов  дивився на нього. Він намагався уявити собі того старого, якого  описала йому Тіна, вдивляючись в обриси місяця, але нічого не  вийшло. Перед ним був просто звичайний місяць, який він бачив  щовечора. Хто цей дивний старий, який віддав їй книгу, звідки він міг  знати його ім'я? Всі ці думки гарячково бігали у нього в голові. Адді  притиснув долоні до обличчя і заплющив очі. Так, занурений у свої  думки, він простояв близько шести хвилин, і коли відкрив очі, його  погляд впав на книжку. Вона була відкрита і на першу сторінку книги падало світло. Адді відвів очі від книги, адже він чітко  пам'ятав, що зачинив її. В його вухах все ще лунав звук, з яким  закрилася книга. Хлоп! Хлоп. Хлоп.