Глава 2. ЗУСТРІЧ. частина 1

Адді прокинувся, коли на годиннику було пів на сьому. Десь  глибоко всередині ще були свіжі спогади минулої ночі. Він обережно  просунув руку під подушку і намацав книгу. Акуратно взяв її в руки та  відкрив на першій сторінці. За цю ніч з книгою нічого не  сталося. Зовнішній вигляд книги залишився без змін. Адді  перегорнув кілька сторінок, сподіваючись побачити щось  нове. Нічого нового, все як раніше. Що це за книга? Про що вона? Ці  питання не покидали Адді, і він не міг на них відповісти. Пройшла  ціла ніч, але все залишилося як і раніше. Траплялося, коли людині уві  сні приходили правильні думки, але з ним цього не сталося. Ніч  дозволила йому просто виспатися, і нічого більше. Ніяких нових ідей  щодо книги у нього в голові не з'явилося. 

Адді подумки промотував різні варіанти, як йому чинити надалі. У дечому він себе переконав. Можливо, не  варто показувати цю книгу просто кому-небудь, йому був потрібен  саме він один. Той, про кого він прочитав і запам'ятав як про якусь  тямущу людину. Хоча після подій останньої ночі, Адді вже почав  сумніватися в тому чи людина це? А якщо і людина — то хто? - чоловік, жінка, старий, стара, а може це його ровесник? Можливо,  він знайде його сам, як книга знайшла Адді. А може просто  скопіювати деякі знаки, і розпитати знайомих, можливо, хтось і  допоможе йому розібратися з цим текстом. Але говорити про події  минулої ночі, і що було з книгою, він не буде, інакше у нього просто  заберуть її, а допустити такого розвитку подій йому зовсім не  хотілося. 

Тут Адді згадав, що якось Тіна згадувала в розмові про свого діда, і  те, що він був археологом. У свій час він викладав в Смітсонівському  інституті Вашингтона, і не з чуток був знайомий з культурою  Стародавнього Єгипту. Так, в період молодості йому доводилося  бувати на розкопках в Гізі, і він був захоплений величезним  Сфінксом. Саме Гіза і пробудила любов діда Тіни до Стародавнього  Єгипту, і не тільки. Діда Тіни цікавила вся стародавня культура, до яких належала Скандинавія з її могутніми вікінгами, або індіанська  культура племені мая з їх знаннями, відкриттями і їх писемністю. Не  дивлячись на досить часті згадки Тіною свого діда, Адді ніколи не  був у нього вдома, і не знав, де він живе.

За словами Тіни, йому часто доводилося бути присутнім на  розкопках, і вдома у нього була пристойна колекція з тих речей, які  йому вдавалося знайти. Як йому вдавалося їх перевезти через  митницю, Тіна не знала, та й в Адді такого питання не виникало. Він  спитав про це лише раз, і вона відповіла, що вона не знає, але  можливо дід використовує свої старі зв'язки з Джоном Гвін  Гріффітсом – відомим єгиптологом, на лекціях якого він пару раз був  присутній в Уельському університеті, за його запрошенням, коли був  у Великобританії. Ті кілька лекцій справили на нього незабутнє  враження, дещо він почерпнув з них і для себе. 

І всі ті написи у вигляді хитромудрих символів, які були  на саркофагах в гробницях, старовинних глечиках і всілякій черепиці,  які йому доводилося знаходити під час розкопок, дід Тіни  з легкістю перекладав. Як він розповідав, єгиптяни використовували  три системи письма: ієрогліфічну, ієратичну і демотичну. Згодом  Адді сам прочитав про це в книгах, і знав, що при похованні  використовувалася ієрогліфічна система письма. І як її називали самі  єгиптяни, це були слова богів. 

Адді встав з ліжка, підійшов до свого столу, взяв аркуш чистого  паперу та олівець. Поклавши книгу на коліна, він швидко перемалював  два рядки, що з'явилися минулої ночі й сховав її в нижньому ящику  свого столу. 

Копія кількох рядків не зайняла багато часу. Коли він закінчив  копіювання, взяв листок в руки й пильно подивився на нього. Копія  напису була зроблена акуратно з найдрібнішими деталями. Адді не  упустив ні одного штриха, ні однієї точки. У тому, щоб скопіювати  будь-який малюнок, Адді не бачив сенсу, і подумав, що просто  розповість про них, звернув листок, і поклав його в нагрудну кишеню  сорочки. 

«Куди ж заховати?», подумав Адді та пробіг поглядом свою  невелику кімнату. Нічого відповідного. І раптово згадав про Едгара По, він читав його, та слід зауважити, був в захваті від  «Золотого жука» і «Вбивства на вулиці Морг». Щоб сховати якусь річ  від чужих очей, просто поклади її на видне місце. Він схопив книгу і  поклав поруч з іншими книгами. 

«Тут ніхто не знайде її, та й хто буде шукати. Лиш я один знаю про  неї», подумав Адді. «Ні, ще Тіна, але навряд чи вона говорила про  неї ще комусь. Головне, щоб Джон не дістав її», він не любив коли 

його молодший брат входив до кімнати й рився в його речах,  порушуючи той порядок, який залишив він сам. 

Таке вже траплялося раніше, давно, коли Джону було чотири роки,  у нього з'явилася жахлива звичка. Він виривав з усіх своїх книг листки з красивими картинками, і збирав їх у маленьку папку. Адді це  дуже сильно дратувало, і він злився, коли брат спробував взяти книги  з його полиці. Один раз, він навіть схопив його за комір сорочки, і  пригрозив, що якщо побачить у нього в руках свою книгу, то йому  буде непереливки. Потрібно сказати, це справило належний ефект, і  на якийсь час Джон перестав навіть заходити в кімнату до Адді, хоча  зрідка все ж кидав свій погляд в її сторону, коли двері були  відчинені. З одного боку Адді було приємно, що його кімната  викликала інтерес у молодшого брата, але з іншого боку він бачив в  цьому порушення свого особистого простору, яким він дорожив. 

Нашвидкуруч одягнувшись, Адді вийшов з кімнати. Мати поралася  на кухні. Батька не було видно, мабуть, він вже пішов. Джон,  підібгавши ноги, сидів у кріслі, та крутив в руках кубик Рубіка. 

- Тобі приготувати сніданок? - запитала мати, не повертаючись в  сторону Адді. Мабуть, вона почула, як грюкнули двері його кімнати. - Я не хочу їсти.