Чуже місто

Чуже місто

Потяг, здригнувшись востаннє, завмер на пероні. З вагона вийшов молодий чоловік з валізою в руках. Вийшов і, пройшовши кілька метрів, зупинився. Він вдихнув глибше, поставив валізу і став оглядатися по сторонах. В повітрі стояв знайомий, хоча і дещо призабутий, запах - дух великого промислового міста. Будівля вокзалу і околиці впізнати було складніше. Раніше це все більше нагадувало руїни. Але ось тепер міська влада, здається, згадала, що вокзал - обличчя міста, перше, що бачить приїжджий і по чому судить про місто в цілому. Зараз все навколо мало облагороджений і більш сучасний вигляд. Принаймі, нестачі у освітленні і торгових точках не було. Навіть зупинку, перенесену метрів на сто від колишнього місця, молодик відшукав не відразу. А потім, з вікна автобуса, він уважно розглядав знайомі з дитинства вулиці міста.
За півгодини чоловік з валізою дзвонив в двері квартири одного з чотириповерхових будинків повоєнної будівлі.
- Хто там?
- Це я, тітка Ніна.
Двері відчинилися і на порозі з'явилася літня жінка.
- Ярик! Ох ти, господи! Ти б хоч попередив або телеграму дав, що приїжджаєш.
- Так вийшло. Дайте мені, будь ласка, ключі, тітка Ніна.
- На, занеси речі, вмийся і до мене, повечеряємо разом. Голодний, мабуть, з дороги.
Відкривши сусідні двері, Ярослав Бережний зайшов в свою квартиру. Квартиру, де пройшли дитинство і юність. Квартиру, що зберігала стільки спогадів, радісних і сумних. Звідси його проводжали в армію. Звідси проводжали в останню путь мати. Вони жили вдвох. Про свого батька він нічого не знав. На всі його питання мати не розповідала казок про льотчика або полярника, а відповідала, що батька у нього немає і ніколи не було. Після армії Ярослав залишився на надстрокову службу, «працював» за контрактом в одній з жарких країн, передавав, так би мовити, досвід. Після контузії демобілізувався, приїхав додому, а там робити було нічого. Роботи не було, друзів розкидала життя. Вступив в морехідку і кілька років відходив по морях-океанах. В одному з рейсів і застала його звістка про смерть матері. Навіть на похорон приїхати не міг, так як знаходився на іншому краю географії. Вилов риби дуже сильно скоротився, потрапити в рейс ставало все складніше. А заробітки стали такими, що мало не самі залишалися винні. Після смерті матері він приїхав додому і вирішив на море не повертатися. Якраз формувався батальйон під егідою ООН в Югославії. Вдалося потрапити туди. Термін місії закінчився і ось знову повернення додому.
На столі в кухні у сусідки і кращої подруги матері, тітки Ніни, густим паром виходив борщ, на сковорідці шкварчать котлети.
- А ти поки, вояка, наріж хліба і банку огірків з комори дістань.
Коли все було готове і поставлено на стіл, господиня дістала із затишного місця графинчик з горілкою власного приготування. Самогоном назвати цей чистий продукт не повертався язик.
- Ти назавжди додому або на “побивку”?
- Поки думаю залишитися, а там видно буде.
- Коли ти вже набігаєшся? Пора вже осісти на місці, сім'ю заводити.
- Заводять собаку, а сім'я ... Складно це. Та й з ким зараз одружитися? Ровесниці давно заміжні, а ці - стрижені, розмальовані, у них сенс життя в кабаках сидіти. Різні покоління, різні погляди, інтереси. Та й бажання одружитися у мене поки не виникало. Я в свої без малого тридцять ще толком і не жив. То служба, то море. Оглянусь, звикну до цивільного життя, потім рішення приймати буду.
- Як там, в Югославії, Ярик? Стріляли чи спокійно було? А то по телевізору таке мелють і кожен раз різне.
- Всяке було.
- А до тебе якось Максим заходив. Звільнився. Ледве впізнала його.
- За вісім років, та ще там, людина змінюється сильно. Де він зараз?
- Адреси не залишав. Він тоді тільки приїхав. Може, Рита знає? Вона зараз в гуртожитку. Працює на комбінаті, вчиться. Незаміжня, до речі.
- Знову ви за своє, тітка Ніна.
- А що? Дівка справна, не вертихвістка якась. Я пам'ятаю, як вона очима тебе їла.
- Давно це було. І Рита дитиною ще була.
- Ось, ось. А тепер наречена що треба. Ти б все-таки придивився.
- Добре, добре. Спасибі, тітка Ніна, давно так не їв. Піду, ляжу, очі злипаються.
- Може, у мене поки переспиш, я тобі на дивані постелю. Вдома, напевно, відразу так все і не знайдеш.
- Ні, я додому. Обживати квартиру треба. Ще раз дякую. Добраніч.

* * *
Дізнатися що-небудь у вахтера гуртожитку було складніше, ніж отримати довідку з архіву КДБ. Не кажучи вже про те, щоб пройти. З горем навпіл вдалося з'ясувати, що Маргарита Другар ще не прийшла. Від сусідок по гуртожитку Ярослав дізнався, що Рита на заняттях в інституті, скоро повинна бути. Вирішив посидіти на лавці біля входу, почекати. Закурив, задумався про своє.
- Це ви мене питали?
Бережний підняв голову і побачив перед собою високу, струнку дівчину. Не відразу він впізнав в ній Ритку, яку він пам'ятав підлітком-нескладишем з великими очима. По очах Ярослав і зараз впізнав її.
- Привіт, Рита. Не впізнала?
- Тепер впізнала. Добрий день.
- З яких це пір ми на ви? Кидай ти ці фокуси, все залишається як раніше. Домовились?
- Так. Тільки якщо не будете ... будеш називати мене Ритка-паразітка.
- Це тебе Макс більше так називав. Сильно ти його часом допікала, такі каверзи влаштовувала.
- Ну, припустимо, не я одна. Були в мене старші наставники.
- Ти на що натякаєш?
- А хто підмовив мене пришити його до ковдри, поки він спав?
- Пам'ятаю, пам'ятаю, я думав, він нас тоді вб'є обох. До речі, де зараз твій брат?
- У однієї гримзи працює заступником з усіх питань. І водій, і охоронець цілодобовий. Правда, тіло там таке, що є що оберігати.
- А хто вона?
- Бізнесвуменша.
- Де Макс зараз живе?
- Квартиру знімає. Мадам хотіли до себе його поселити, але Максим поки відбивається. А ти зайшов, щоб про нього дізнатися?
- Ну, не тільки. І тебе побачити, в кафе сходити.
- Ага, і морозивом пригостити. Не вмієш ти брехати. Адресу Максима запишеш чи запам'ятаєш?
- Знаєш що? А давай до нього удвох заявимося. Ось сюрприз буде.
- Тоді почекай, я приєднуюсь і заодно зателефоную, чи вдома він.
Коли за десять хвилин Рита вийшла, Ярослав здригнувся. Дівчина, хоч і до цього не була схожа на гидке каченя, перетворилася на прекрасного лебедя.
- Поїхали, Максим чекає.
Руки зійшлися в міцному чоловічому рукостисканні. Максим з Ярославом довго дивилися один на одного, як би вивчаючи, відзначаючи зміни, що відбулися в них за роки, які вони не бачилися. Максим Другар був високим, атлетично складеним чоловіком, тому Бережний зі своїми ста вісімдесятьма зросту і широкими плечима здавався поруч з ним крихким. Але, разом з тим, фігура Другаря не залишала враження громіздкості.
Ярослав згадав, як вперше побачив товариша, прийшовши записуватися в секцію боротьби в міському Палаці спорту. Потрібного йому тренера не було і, в очікуванні того, хлопчик вирішив подивитися, як в сусідньому залі займалися боксери. Майже відразу ж до нього підійшли двоє хлопчаків приблизно його віку і запитали, що він тут робить.
- Дивлюся.
- Давай вали звідси, ходять тут всякі.
- А вам що, з того убуде?
- Ти що не зрозумів?
Закінчилося все, звичайно, бійкою. Коли у Ярика вже були розбиті ніс і губа, в бійку втрутився високий хлопчина, який їх розтягнув, давши попередньо ляпас самому настирливому з нападників.
- Чого удвох на одного, боксери?
- А чого він ходить тут, ще й огризається, - задкуючи, відповів «потерпілий», - а ти ще зачепиш - поскаржуся Павлу Петровичу.
Показавши для більшої певності кулак нападникам, високий хлопчина простягнув руку Ярославу.
- А ти пацан нічого. Мене звуть Макс, давай п'ять. Хочеш до нас? Пішли до Петровича, він такого прийме.
Так і звела доля Ярика з Максимом, який став згодом його кращим другом, і з тренером Павлом Петровичем Давиденко, під керівництвом якого вони обидва виграли не одні змагання.
- Ну, здорово, бродяга.
- Привіт, брате. Скільки це ми не бачилися?
- В останній раз це було, як ти на дембель прийшов, десь за рік до того, як мене «закрили». Так що на круг з десяток років, вважай.
- Так, летять роки. А у тебе там тим більше, напевно...
- Чого вже там згадувати. Сів по ділу, своє відтягнув, так що давай про це не будемо. Ритка, а ти чого стоїш, рот роззявила, швидко на кухню, зваргань нам пожерти посмачніше і побільше. Ми сьогодні довго сидіти будемо, за всі десять років.
- А ти, звичайно, крім пляшки горілки і чарок, нічого приготувати сам не в змозі.
- Ну, пляшка не пляшка, а штук декілька це точно.
- Скільки? У Ярика адже теж з собою є.
- Я ж кажу - довго сидітемо.
Пили багато, але не п'яніли. Чи то тому, що добре закушували, чи то через те, що були в тому стані, коли горілка не бере. Може, тому і розмова йшла мляво, хоча, здавалося б, за стільки років і розповісти один одному було про що. Але все ж відчувалося, що ці люди раді один одному, що їх об'єднує щось таке, що не вимагає бурхливих розмов і пояснень.
- Чим думаєш зайнятися?
- Ще не знаю. Треба познаходили знайомих, розпитати, може хто чого і напоумить.
- Ага, чекай. Де добре, ти не потрібен, там і своїх вистачає, а в лайно влізти - це запросто. Давай я з Валентиною, зі своєю директоркою, поговорю, може щось придумає.
- З мадам, чи що? А що, сам з нею не справляєшся?
- Що? Це тобі вже ця плюгавка малолітня щось нашептала?
- Попрошу! Я вже давно повнолітня і не ображай мене при чоловіках.
- При кому? Зараз надаю по дупі, знатимеш мені чоловіків.
- Ось подяка за все. Більше готувати нічого і не проси.
- Добре вам, родичі. Пікіровка закінчена. Щодо роботи потім поговоримо. А зараз би бабу.
- Ритка, закрий вуха.
- Макс, щоб мені не хотілося так баби, їй потрібно дещо інше позакривати.
- А ця вже і рада, засяяла вся. Ти мені дивись.
- Хлопчики, це все добре, але мені завтра, точніше вже сьогодні, на роботу. Добраніч.
- Спі, малятко, засинай, бай-бай.
Після відходу дівчини чоловіки трохи поговорили, випивши ще пляшку, і вирішили, що зі сном найкраще боротися в ліжку.

Наступного дня Бережний повертався додому в жахливому стані. До горілки він ніколи особливо привчений не був, а в такій кількості пив її



Мартин Сріблястий

Відредаговано: 09.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись