Чуже життя

13. Яринка

       Напевно не існує людей, які не люблять шум потягу. Можна не любити стару постіль, затерту до дірок, вікна з яких протяг гуде чи плацкарт, куди набивають усі прошарки суспільства. Проте мелодійне гупання коліс по рейках, воно заспокоює, дає надію на краще. Десь там, попереду, куди невпинно несеться нічний експрес.


 

   Яринка вперше їхала кудись сама. Тобто супроводжував її Єгор та все ж певну незалежність відчувала. Він не доглядав її як немічну чи малу дитину, його жести були направлені лише як хлопця до дівчини. Кожні дві хвилини не лунало «а хочеш поїсти чи може в туалет?», як то було з батьком. Вона звичайно ж любила його, проте ця опіка душила, змушувала забиватись у куток власної душі, червоніти поряд з косими поглядами. В такі моменти всіх цікавило «що не так з дівчиною», деякі безсоромно запитували, намагаючись задовольнити інтерес. Ще б пак, коли перед тобою зріла дівчина, з якою поводяться мов з трирічною.


 

      Самостійність, як же вона смакувала Яринці. Перед собою вже була поставлена ціль — дорослішання. Варто вже перерізати ту пуповину з батьками. Чи вона вже зробила це, коли не повернулася мерщій додому? Перший бунт! Свідомий та солодкий. Та якою буде розплата за сепарацію?


 

Всі інші думки відійшли, кудись на інший план. Не думалося ні про те, що Єгор ні з того ні з сього нагримав. Ні про те, що після цього спокійнісінько тримав її за руку. При цьому уперто мовчав, блукаючи десь у власних думках. І навіть так було затишно, ніби вдома. Так і поснула, виглядаючи мерехтливі вогники за вікном.


 

       За десять хвилин до прибуття, їх розбудила огрядна провідниця, яка явно не любила свою роботу. Заспаній й змучені, вони спустилися на перон нової точки на карті. Обидва не були в цьому місті, проте й часу розглядати славне місто особливо не було. Посеред ночі блукати якось не хотілося та й звідти знайшлись квиточки до Львова, а там як штихом кинути, до Стрия.


 

        До потягу лишалося дві години. Зала очікування майже нічим не відрізнялася від Київського вокзалу, хіба жебраків трохи менше. Придбавши кави з автомата та подякувавши кожен про себе, Галині Миколаївні, що спорядила домашніми пиріжками, вони присіли на вулиці. Час йшов, а ніхто з них так і не почав розмови. Аж доки Єгор не поставив запитання, яке хвилювало й саму Яринку.


 

– Що ти їм скажеш? – на дівчину не дивився, упер погляд у пластиковий стаканчик.


 

– Спершу поговорю з Веронікою чи хто б там не був. Можливо вона знає, що це коїться. – човгаючи ногами, дівчина помітно нервувала, але продовжила. – Коли мені було років вісім чи дев'ять, я якось підійшла до старших дівчат, які розклали колоду карт і щось нашіптували над нею. Тоді одна з них запалила свічку й прочитала викликати дух нареченої.


 

        Яринка запнулася, не надто приємні спогади, адже коли батько помітив де знаходиться його донька, усипав прочуханів. Спершу їй, а тоді й усім дівчатам. Якщо до цього до неї ставилися з насторогою, то після вже ігнорували усім двором.


 

– Я думала…ну знаєш. Можливо вона теж, щось таке зробила. – на видиху зізналася у власних дивакуватих думках.


 

– Хто його знає, від Ніки, яку я знав у дитинстві мало що лишилося в зрілій дівчині. Враховуючи її вподобання, може й так. – на диво, Єгор не став заперечувати.


 

– Якщо чесно, зовсім не уявляю розмову з батьками. Чи повірять мені, чи приймуть? – голос Яринки тремтів.


 

        Якби не він, відчай повністю охопив би тіло. Напевне в такі моменти люди й кидаються з мосту чи топляться в глибинах. Проте одне стискання руки, ніби крила, ніби свіжий ковток повітря. Він поруч. Подальша тиша не давила, не змушувала відводити погляди один від одного. Навпаки, тепер слова були зайві.


 

       Ранній підйом не затьмарював хорошого настрою з яким раптово прокинулась дівчина. Сонечко щойно зійшло, відблискуючи вогнем у вікнах храму Святої Ольги і Єлизавети. До Стрия залишалося зовсім трохи, проте Яринка бажала прогулятися таким рідним для душі Львовом.


 

         Якесь дивне відчуття між ребер підсилювалось з наближення додому й саме воно не давало дівчині поспішати. Страх звісно був присутній, проте це було щось інакше. Назвати це болем важко, але щось схоже до того. Ніби фантомне почуття після мігрені, голова вже не болить, а відчуття стиснення ще присутнє.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше