Чуже життя

16. Єгор

        Йому було все одно куди йти, аби тільки швидше забрати її від цього болю. Відвести, сховати та більше ніколи й нікому не віддавати. Він буквально фізично відчував, як серце Яринки розривалося на частини, як їй хотілось зізнатись в усьому. Але він також розумів, що навіть якщо повірить мама, то тато подумає ніби вони схиблені. Або й те гірше, винні у зникненні дівчини.


 

      Якось вони дібрались до автостанції, а там за щасливим збігом обставин, якраз відправлявся автобус до Львова. Не роздумуючи Єгор придбав два квитки, посади дівчину до вікна і сам присів поруч.

 


 

— А якби вона повірила б? – врешті запитала, вже на в'їзді у місто. – Якби прийняла б такою?


 

– Якби навіть й повірила, навіть якби й батько повірив. – сильніше стис її руку аби повернути до реальності. – Ти б поселилася з ними й щоб вони говорили сусідам? Що ти змінила зовнішність пластикою?

 


 

Дівчина мовчала. А що говорити? Ситуація абсурдна з якого боку не дивись.


 

– І куди ми тепер? – вона не дивилася йому в очі, ховалась за опущеними повіками, впираючи погляд у схрещені пальці.

 

 

– Додому. Повернімося додому?

 

 

      Яринка лише махнула у відповідь, а тоді повернулася до розглядання будиночків за вікном.


          Дорога до Києва зайняла набагато менше часу. Вони придбали квитки на нічний швидкісний потяг, встигли повечеряти у невеличкій забігайлівці поруч з вокзалом, а ще Єгор придбав магнітик та горнятко для бабусі з пам'ятками Львову.


 


            Він був впевнений, вони ще повернуться сюди. За інших обставин та з іншим настроєм, адже з тої розмови в автобусі, Яринка не промовила жодного слова. Лише махала у відповідь так чи ні.


 

        Ранок столиці зустрічав новоприбулих активним рухом. Люди бігли по своїх справах хто куди, не помічаючи дивну пару що йшла мовчки, міцно тримаючись за руки. Певно якби не це, Єгор би вже втратив глузд від її мовчання. А так, тримався за тепло долоньки.


 


             Він знав що потрібен час, не хотів тиснути, хоча самого розпирало від емоцій. І якби соромно не було, найсильнішою емоцією була радість. Радість що вона поруч. А за нею, майже наздоганяючи, бігла совість.


 


      Галина Миколаївна була рада бачити обох, гостинно зустрічала малиновим пирогом та чаєм з меліси. Допитів не робила та й взагалі не ставила жодних запитань про батьків. Певно теж була просто щаслива, що Яринка тепер з ними.


 

             За кілька днів все ніби повернулося на свої місця. Точніше Єгор на диван, Яринка у його кімнату. З одного боку тішило, що все як раніше, з іншого дратувало, бо ближче до себе не підпускала. Якось він намагався поцілувати її, а вона так спритно вивернулася та удала ніби не помітила нічого. Опісля вже й руки не давала.


 

             Так не могло продовжуватись й надалі. Єгор не планував застрибувати до неї в ліжко, не зважаючи на те, що насправді воно його ліжко. Але ж не могли вони продовжувати вдавати, ніби нічого не сталося. Саме тому запланував серйозну розмову на вечір. По дорозі додому придбав букет квітів у бабусі, що торгувала в переході.


 

     У квартирі було тихо, бабуся ніби то за домовленістю кудись пішла, лишивши молодь на одинці. Хлопець пройшов до кімнати, де за ноутбуком сиділа Яринка. Вона не одразу помітила його присутність, а він скористався цією миттю аби розгледіти її. Кумедно насуплені брови, пальчики перебирають шовковисте шоколадне волосся, що ніжно огорнуло тендітні плечі. Маєчка блакитного кольору, такого ж, як сукня на фотографії. Він часто згадував те фото. Тендітна дівчинка з товстою пшеничною косою, заплетена замислувато, як то вміє Яринка.


 

           Він ніби зна її саме таку, давно вже припинив порівнювати чи шукати схожість з Веронікою. Вона пропала з його життя, її витіснила ось ця неймовірно домашня, ніжна Яринка. Він мріяв про таку й ось вона сидить на його ліжку.


 

– Я не чула як ти повернувся. – блакитні очі перелякано дивились на нього.


 

– Пробач, не хотів налякати. Двері були відчинені.


 

– Галина Миколаївна пішла до сусідки, начебто Марта її звати. – вона закрила ноутбук і встала з ліжка.


 

– Так, це подружка з першого під'їзду. – він розгубився, стояв з букетом квітів у руках, ніби школяр на перше вересня. – Це тобі.


 

           Врешті наважився подарувати скромний букет. Яринка йому асоціювалася з такими квітами, простими, але водночас яскравими та такими домашніми.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше