25. Яринка

         Чому так хочеться вірити в усю ту маячню, що наговорив цей хлопець. Він являвся їй у вісні щоночі, після того, як вона отямилась. Вона бачила його руки, бачила коротке каштанове волосся, що виблискувало на сонечку і навіть цю дурнувату футболку з персонажем якогось мультфільму. Кролик ніби насміхався над нею.

        Але обличчя. Вона ніколи не бачила його обличчя, до вчорашнього дня. Мама так швидко затягла її додому, що Яринка навіть не встигла оговтатись, а коли виглянула у вікно, нікого вже не було. Навіть подумала, що вона все вигадала. Але ж ні, от він перед нею. В тій самій дурнуватій футболці.

– Я не пам‘ятаю нічого з твоїх слів. – сльози встигли висохнути на щоках і тепер неприємно кололи й стягували ніжну шкіру. – Але я хочу згадати.

          Він не відпускав її з рук, а вона не хотіла  відсторонюватись. Просто бути тут, поруч, це важливо. Ні, це необхідно. З моменту пробудження у лікарні, вона ще жодного разу не почувалася комфортно у власному тілі. Спершу думала, що питання в травмах, а час показав, що поруч не було його. З ним вона відчувала себе «вдома».

         Хто зна скільки б ще отак стояли, спершись один на одного, якби не почався дощ. Не дивно, осінь давно розпоряджалася погодою на власний розсуд. На відмінну від Яринки, яка все ще задихалася від опіки батьків.

– Як я можу повернути собі пам'ять? – спитала, ще більше горнучись до хлопця, сидячи під навісом зупинки.

– Не знаю, але я зголоднів, а в рюкзаку є бабусині пиріжки. – Єгор дістав пакетик, а в ньому запашні пиріжки з припеченими бочками та кумедним завитком зверху.

        Смак здавався дуже знайомим, хоча Яринка була певна, мама ніколи не готувала пиріжків із маком та вишнею. Перед очима десь блукав образ жінки похилого віку, з зібраним волоссям у мушлю.

– Ти знаєш, здається я пригадую твою бабусю. – вона відкусила ще шматок. – Смак незрівнянний.

           Єгор хитро усміхнувся, здається це й був його не хитрий план із порятунку спогадів Яринки. І напевно він спрацьовував. Тільки проблема в тому, що їхні спільні моменти були в Києві, а вони зараз в Стрию.

– Втічімо? – дівчина приголомшила Єгора так, що той вдавився маковим начинням. – Ну точніше втічу я, але з тобою.

– Я готовий везти тебе хоч на край світу. – дитяча усмішка човником від вуха до вуха сповіщала про радість від пропозиції.

– На край не треба, вези в столицю. – Яринка й собі всміхнулася і доїла останній шматок пиріжка.

          Домовились зустрітись завтра. Вона як завжди піде до коледжу, але з собою спакує речі, а не конспекти. Потяг був якраз на той час, коли у дівчини закінчувалось навчання. Навіть якщо батьки побіжать шукати, не встигнуть, бо вони вже їхатимуть до столиці.

          План виглядав ідеальним і вона з осяяною усмішкою повернулася у власну в'язницю. Мама подивилась на годинник й підмітила:

– Щось ти зарано прийшла. – Катарина Іванівна зупинилася  перед дівчиною уважно розглядаючи. – А задоволена така, чого, щось сталося?

– Просто нас раніше відпустили, от і щаслива. – Яринка швидко перевзулася й побігла до кімнати аби мама не почала розпитувати ще щось.

            Вона витала у хмарах. Так вперше почувалася, принаймні не пам'ятала, коли ще так було. Не стала поспішати зібрати речі, аби мама не звернула уваги.  Коли батько повернувся, вони сіли за вечерю.

– Як же добре, що ти знову з нами. – почала мама. – Я думала без тебе не виживу.

Від слів Яринка поїжилась на стільці, ховаючи обличчя в тарілку з супом.

– Так, щоб ми без тебе робили. – підхопив батько.

         Хоч під землю провались. Відчуття сорому за свої вчинки, слова, думки. Все сніговою лавиною налетіло на дівчину. Притискало горло, що навіть суп не ліз.