Добра справа

Кінець жовтня. Чисте, дзвінке, приречене сонце. Мені його в цю пору завжди замало. Тому так радують пронизливі золотаві деньки – адже вони останні.

– Чуєш, Здохляку? Тебе радують золотаві деньки наприкінці жовтня?

Мовчиш... Ти завжди мовчиш. Тому що дохлий, і деньки тобі до лампочки. А я ось живіший за тебе, хоч і ненабагато, і тому останньому сонечку дуже радію.

Слухай, навіщо я тебе тягаю, га? Висиш на спині, мовчиш, пика синюшна, очиська-більма... Користі від тебе жодної. Але й кинути ніби не можна – упирю належить здохляка на спині тягати. Ось і тягаю.

Знову жерти хочеться.

Грибника того, звичайно, надовго вистачило – великий був. Правда, старий, і жирнуватий, ще й засобами якимись наскрізь просякнутий, але це все одно краще за бомжів смердючих.

Але грибник вже того, закінчився. Треба б нового шукати.

А ще книжка та спокою не дає, що у рюкзаку у нього знайшов. Здохляку, ти чуєш? Книжечка, кажу, кумедна у рюкзаку валялась.

Погортав її, подумав...

Знаєш, але ж я нічого доброго за життя якось зробити й не встиг. Здебільшого іншим зайнятий був. То давай ми з тобою хоч зараз спробуємо, га?

Раптом зарахується. Наприклад, пропустимо одного. Точно. Візьмемо – і пропустимо.

Хоч і дошкуляє голод, а ми все одно його жерти не будемо. І навіть через трясовиння проведемо. Шкода, чи що? А наступним вже од'їмося.

Он-о, дивись: якраз бреде якийсь. Пацан зовсім. Без тями бреде – заблукав, либонь. Ходімо, допоможемо...

***

Дениска був не радий, що вплутався. Моторошно тут, тоскно, хоч і сонечко на листі ще золотиться. Тут, кажуть, погань водиться, у трясовинні цьому. Кілька тижнів тому грибівник заїжджий зник. Усім селом шукали, так і не знайшли. Та й дороги Дениска не знав, хоч і жив неподалік – місце згубне, сільські сюди не ходять.

Але ж Оленка... Ці хитрі зелені очі... «Дениско, а слабо у суботу самому через Згубне пройти? Чи боїшся?». Та ще при пацанах. Звичайно, він боявся – який ідіот сюди попре, та ще й після історії з міським грибівником? Такий дурень один – Дениска, якому Оленка снилася вже другий рік, і який був радий будь-якому приводу хоч якось привернути її увагу. А тут – така нагода. Звичайно, він презирливо процідив крізь зуби, що пройде, і плювати він хотів на усяку нечисть, і на грибівника заразом... Та тепер хлопець мріяв тільки про одне: якомога скоріше вийти до просіки, де на нього чекають хлопці. І Оленка, хай їй грець.

Дениска відчував, що заблукав, і коли за сухостоєм промайнув сутулий силует, лише зрадів – отже, не тільки він такий ідіот, є ще ненормальні у цих місцях.

Сутулий вийшов з-за бурого чагарняка і, пригинаючись під вагою рюкзака, неспішно пошкандибав до хлопця. Але коли чолов’яга підійшов ближче, волосся у Дениски на голові заворушилося. Дядько був страшенно блідий, очі палали безумом, а рот шкірився усмішкою божевільного. А головне – «рюкзак» на його спині виявився мертвим синюшним карликом з приплюснутою головою, яка безвільно бовталася. Заплічний пасажир був зменшеною копією самого упиря.

Мрець не дійшов до обімлілого Дениски кількох кроків.

– За мною йди, – глухо пробурмотів він, обернувся і пошкандибав кудись убік. Дениска слухняно поплентався на ватяних ногах слідом, не в змозі відвести погляду від крихітної сизої голови на спині поводиря, що бовталася у такт його крокам. Тікати Дениска не міг – упир ніби загіпнотизував його. Хлопець просто крокував за мерцем, втупившись поглядом у його моторошну ношу, і чомусь намагаючись іти в ногу.

Раптово Дениска згадав про широкий батьків ніж у себе на поясі, і завмерлі було з жаху думки гарячково застрибали у голові.

Коли упир зупинився, Дениска вже тримав ніж у руці. Мрець обернувся, збираючись щось сказати, але хлопчина, не роздумуючи, полоснув широким лезом знизу вгору, розпоровши жовтувату пергаментну шкіру...

***

– Знаєш, Здохляку, я ось що думаю: але ж у світі все правильно заведено, – бурмотів упир, копирсаючись у теплих Денискових тельбухах і замазуючи його липкою кров'ю глибокий поріз на своїй шиї. – Якщо вже судилося тобі Творцем вбивати цих невдячних тварюк, нездатних оцінити такий щирий і чистий порив, то вбивай на здоров'я.

Поріз рубцювався просто на очах, і через деякий час на його місці залишилися тільки криваві сліди від пальців.

 – І нічого забивати голову всілякими дурницями з книжок, – продовжував упир, задоволено мацаючи гладку поверхню, яка хвилину тому зяяла раною, – А то, бач, «...кожному в житті добру справу зробити треба... тоді на землі добра побільшає... »

Може, для людей ці добрі справи й потрібні, а нам воно, бач, ні до чого. А якщо так, то й тебе я не кину, не бійся: адже не дарма ти у мене бовтаєшся – мабуть, так Творцем задумано, а йому видніше, – підсумував він.