Диво

Диво

Стареньку мало грець не вхопив. Михайлівна працювала в метро нещодавно – розуміла, що доведеться звикнути. Але побачити тут Святого вона ніяк не очікувала.

На вигляд – звичайний підліток: вовняна шапка, куртка, мішкуваті штани. Але тепер, після побаченого, бабуся зрозуміла – хлопчик був непростий. Він відразу вирізнявся у понурій юрбі.

Дитина не йшла – пливла, ледь торкаючись підлоги. Погляд сповнений мудрості та Вселенської Смиренності.

Зупинився перед турнікетом. широко перехрестився. Віддав щедрий уклін, ледь не тріснувшись головою об валідатор. І турнікет пропустив його!

Хлопчик неквапом вийшов на платформу. Бабуся зі скам'янілим обличчям проводила його поглядом. Звичний світ літньої жінки розвалився.

***

Найважче було не реготати, але Сашко тримався. Тільки на платформі він розплився в усмішці.

«Ех, шкода, пацани не бачили».

Прибув потяг. «Святий» увійшов у теплий вагон, дістав з-за вилоги шапки магнітну картку і переклав у кишеню штанів.

***

Наступний.

Свій?

Чужий?

Зовні у мене магнітні ніздрі, тому спершу я нюхаю.

Цей свій.

Він запливає у мою пельку. Тут у мене очі. Я спостерігаю, як «свій» пропливає глибше, до зубів. Вони у мене тупі і гумові. Щелепи – капкан.

Правило просте: якщо ніздрі кажуть «свій» – щелепи не стискати. Якщо «чужий» – хапати зубиськами та тримати.

«Чужі» трапляються рідко. Частіше – «свої». А тому – нюхай-дивися-пропускай, нюхай-дивися-пропускай.

І так усе життя.

А із цим щось не так.

Я не встиг зрозуміти, що саме.

Пахне начебто правильно, тому пропускаю. Але на душі після таких паскудно. Я їх називаю «каламутні». Треба буде з ними якось розібратися. Вхоплю-но наступного разу зубами для профілактики – може, щось з’ясується.

***

– Дивись, Петрівна, он Святе Дитя йде. Зараз Диво створить.

– Де?

– Та ось, у шапчині сірій.

Дитина не йшла – пливла, ледь торкаючись підлоги. Погляд повен мудрості і Вселенської Смиренності. Підійшовши, хлопчик поважно зупинився перед турнікетом.

***

Краєм ока Сашко вловив, як перехрестилась одна з бабів біля будки. Він звично осінив себе хресним знаменням, відважив натренований уклін і ступив уперед.

Турнікет несподівано спрацював. Стулки боляче тицьнули Сашка у кістляві стегна. «Святий» був затиснутий стулчастим механізмом. «Щелепи» тримали несподівано міцно. Позаду іржали Шмаркля і Кактус, яких він покликав «постібaтися з бабок». Було боляче і соромно – здавалося, весь перехід зупинився позирити, як він борсається на турнікеті.

Хлопець зашарівся. Рум’янець заливав обличчя. Сашко усім тілом навалился на стулки і, обдираючи шкіру цупкою гумою, все-таки вирвався. Хлопець кинувся до рятівного ескалатору. Він летів униз зубастими сходинками, і кров гупала у його скронях.

***

– Диво? Ти, Михайлівно, теє, наче з неба впала, їй-богу. Ці чорти давним-давно картки у шапки ховають і кланяються. Не бачила ніколи, чи шо? Але іноді в автоматиці елімент не спрацьовує. У твого «дива» тепер синець буде. Бач, як чкурнув, бідолаха!

***

– Але ж як добре на душі, браття! Ехххх ... Чуєш, Лівий?

– Чого?

– Я щойно втямив, навіщо «каламутні» потрібні.

– І навіщо?

– Якщо їх зубами хапнути, потім на серці добре.

– Та ну! Справді?

– Справді. Далі передай.

– Передам. Дякуєю.