Глава 2

- Я довірятиму своїй інтуїції, мене не зупиниш, тим більше, я роздобув докладну карту. На мотоциклі дістануся

огорожі, перемахну через паркан, а там з ліхтариком стану пробиратися далі. Думаю, що години за дві-три дістануся до потрібного місця, це ж не в глибині, а з краю. І проти звірів у мене дещо припасено. - Джон діловито поплескав по сумці.

- Ні, це точно якась маячня! Я не можу тебе відпустити, якщо з тобою щось трапиться я собі цього не пробачу!

- Так, тільки ось не треба знову починати це каркання. Це мене злить. Може тоді підеш зі мною? Ти ж скаржилася, що ми мало часу проводимо разом, заодно переконаєшся, що це не вигадки, - уп'явшись поглядом в схвильовану сестру, Джон скорчив комічну гримасу.

- Ось візьму та піду! Але тільки щоб ти переконався, що це повна нісенітниця і я буду цьому свідком!

- Взагалі я розраховував, що ти злякаєшся і відчепишся від мене.

- Уяви собі, на мене іноді находить страшна впертість, яка навіть пригнічує мій страх.

- А як же дикі звірі? Воооовкииии, - з удаваним завиванням, намагаючись зачепити її, примружившись, промовив Джон, ховаючи усмішку.

- Чим більше людей, тим менша ймовірність нападу, я не думатиму про це, ти ж не боїшся. Тим більше, що ти там щось прихопив. Що це? Зброя?

- Сподіватимемося, це не знадобиться. Курчатко, якщо ти серйозно даю тобі на збори десять хвилин. Чекатиму біля гаража і не хвилиною більше. Вдома сьогодні більше ніхто не ночує, тому звітувати ні перед ким не треба. Так, і не здумай залишити записку, потім неприємностей в особі Карла не оберешся. Сподіваюся до ранку повернутись, ніхто й не помітить.

Маріель почала гарячково переодягатися. «Думаю, кросівки, джинси, светр і куртка підійдуть для лазіння по чагарниках. І ще треба щось зробити із волоссям. Ні, він справді божевільний, але одного я його не відпущу!»

 Вона була біля гаража рівно за десять хвилин. Джонні схвально простяг їй шолом. Старий пес раптом підбіг до них і почав голосно гавкати, скиглити і хапати їх за ноги.

- Тихіше, ти чого!? Реде, що з тобою? Ти ж у цей час завжди міцно спиш. Перестань, розбудиш сусідів! Ред! Ця прогулянка не для тебе. – Джон відштовхнув пса ногою.

Маріель потріпала собаку за вухом:

- А тобі не здається, що він поводить себе якось дивно, ніби не хоче нас відпускати?

- Я поїхав, а ти залишайся. Тим краще, ніхто не морочитиме мені голову, - Джон рішуче завів мотоцикла.

- Ні! - Маріель сіла позаду брата, міцно обхопивши його за талію.

   Вони не знали, що вже ніколи не побачать рідного дому, що їдуть назустріч таємниці, яка забере їх до себе і не відпустить. Але шанс залишитися доля їм таки давала. Підсвідомо Джон зробив вибір змінити своє життя, наповнити його небезпекою та пригодами. А Маріель пішла за ним, повністю перекресливши своє колишнє розмірене, зі своїми радощами та прикрощами, але вже усталене звичне життя, з його зручностями та комфортом. Тому що саме так було накреслено у карті долі – знайти точку перетину двох паралелей. Ні розумні аргументи, ні передчуття вже не змогли їх зупинити.

Успішно перебравшись через огорожу, вони потрапили на територію заповідника. Далі йшли один за одним, тихо ступаючи по траві. Джон освітлював шлях перед собою слабким ліхтариком, хоча це було ні до чого, на небо зійшов повний Місяць. Сріблясте місячне сяйво розливалося по околицях цієї незайманої природи, від чого дерева і чагарники набирали загадкових обрисів, розбурхуючи фантазію дівчини. Іноді Джон зупинявся і вдивлявся в карту заповідника, а Маріель, затамувавши подих, прислухалася до звуків дикого лісу.

Місцями йти було дуже складно, доводилося продиратися через чагарники та зарості високої трави. У темряві кущі виглядали як кущі, але варто було зайти в їхні хащі, як гілки безжально починали дряпати обличчя та руки, впиваючись в одяг гачкуватими шипами.

Джон умів орієнтуватися по зірках, він вибрав південно-західний напрямок і повільно, але впевнено, без перепочинків, вони йшли все далі й далі.

Іноді десь вдалині чулося завивання, гарчання хижаків і ще якісь підозріло хрипкі звуки. У такі моменти серце Маріель завмирало і повільно з'їжджало вниз. Але на щастя небезпека обходила їх стороною, можливо, тварини, відчувши людський запах, самі цуралися цих відважних мандрівників, а може вже тоді доля узяла над ними шефство.

Пройшла ніби ціла вічність, коли вони, нарешті, дісталися озера. Маріель вже не відчувала ніг від утоми, а ось Джон увійшов у такий азарт, що здавалося зовсім не втомився.

- Знаєш, Джонні, я як уявлю, що доведеться стільки ж пройти назад, мені хочеться розплакатися або, принаймні, надавати тобі тумаків. Ми не те, що до ранку, нам до вечора завтрашнього дня дістатися б додому, - тихо і з докором, промовила Маріель.

- Я пропонував тобі лишитися. Все-таки жінки слабкі істоти, не дарма їх не брали в далекі плавання або в походи, тому що вони через деякий час починали нити, - критично прошепотів він у відповідь.

- Може я й слабка, але зате буду мудрішою, краще зараз промовчу, трісну тебе коли повернемося додому.

- Вже майже прийшли, ще хвилин двадцять ходу і ми на місці. Майже опівніч. Ворушись, я чекати не буду, проґавлю момент, то сама знаєш хто кого трісне!

І все ж Джон узяв сестру за руку і потяг за собою, Маріель ледве встигала переставляти ноги. Вона так втомилася, що її вже не особливо турбували нічні звуки.

- Ось ми, здається, й прийшли, - промовив Джон. - Тут починається гряда скель, на мою думку, нам туди до печери. Чого ти так упираєшся?

- До печери? А ти знаєш, що найчастіше саме в печерах живуть хижаки? – Маріель виривала руку, стиснуту братом.

- Ми стільки пройшли, щоб біля самої мети розвернутися та піти назад? Ти в своєму розумі? Сподіватимемося, що господар, якщо він є, пішов на прогулянку! - І Джон безстрашно потягнув дівчину за собою.

У печері тхнуло вогкістю і чимось важким та мускусним. Слабкий промінь ліхтарика висвітлив рельєфні стіни, де-не-де під склепінням висіли вниз головою нерухомі кажани. Навколо було навалено безліч каменів різних розмірів та форм. Йти стало незручно, доводилося перескакувати з одного на інший, але посередині справді стояв камінь, який був набагато вищий.