Глава 10

Вершники наближалися галопом. Охійський загін помітивши подорожню, осадив коней. Один із солдатів, закутаний майже з головою, швидко зіскочив з коня.

- Маріель? - пролунав знайомий голос Ніла, і він відразу ж почав стягувати з себе хутряну накидку і закутувати в неї замерзлу дівчину. - Що ти тут робиш?

- А ти? Це ж не твої землі. - Вона з побоюванням покосилася в бік лісу, куди благополучно змився Орланд, - Особисто я заблукала, а потім ці мерзенні чудовиська напали на мене. …Ніле, ці ящери вбили мою Блискавку! Я ледь від них втекла, від цієї кровожерливої погані…

Ніл обійняв її, намагаючись зігріти, і пробурмотів:

- Маріель, ти навіть уявити не можеш, як тобі пощастило! Якесь диво зберегло тобі життя!

«Помиляєшся, Ніле, я уявляю! Я навіть знаю, як це диво звуть» - подумала вона і зітхнула.

- А чому ти опинилася так далеко від дому? Хіба вас не попереджали про небезпеку? - Він продовжував її обіймати, розтираючи її замерзле тіло.

- Це довга історія. Я їхала до однієї хворої, мене попросили допомогти, але заблукала, - збрехала вона, не моргнувши й оком. – Відвези мене, будь ласка, до найближчого замку.

- Найближчий замок Іхтар. Він поруч, але Орланд десь зник. Мені потрібна допомога його людей, а без його наказу вони їхати нікуди не збираються! Я не повезу тебе до Іхтара, наш шлях лежить у володіння мого батька, тому візьму тебе з собою, сидітимеш в Охані, поки ми не переловимо всіх монстрів. А ще накажу нікуди тебе не випускати. Лікувати вона їхала! Знаєш, що зробить Ваас, коли дізнається? - Ніл посадив її до себе на коня, і вершники поскакали далі.

Інтуїція підказувала їй, що вовк не пішов далеко, а спостерігав усю цю сцену збоку. Тому Маріель почала перейматися, що Орланд знов почне скаженіти через ревнощі.

До замку лорда Ламарка приїжджали та від’їжджали загони озброєних лучників вдень і навіть уночі. Охійці не заплановано прокинулися від сплячки. Дітей, жінок та старих замикали в будинках, виставляючи охорону, якщо шерпи спробують забратися всередину. Інші чоловіки загонами прочісували ліси, поля, селища та маєтки. Шерпи були дуже кмітливі – вони вміли ховатись там, де вершники проїхати не могли. Тоді лорди спустили всіх своїх мисливських собак на допомогу лучникам.

Коли у двір замку в'їжджав черговий загін, Маріель підбігала до вікна і виглядала того, хто їх привів, але сьомий лорд досі не з'являвся.

Не бажаючи того, вона почала переживати, що він або не може встати від отриманих ран, завданих йому ящерами, або його поранили власні лучники, коли він був ще вовком.

Але лорд Орланд з'явився через чотири дні після тієї злощасної ночі. Як завжди у всій своїй величі та зі звичним самовдоволеним виразом обличчя. Одночасно з ним повернувся і Ваас зі своїм загоном. Майбутній спадкоємець був не в гуморі, тому вони стали сперечатися з Орландом прямо у дворі на очах своїх солдат. Маріель не витримала і спустилася до парадного входу. Вона причаїлася на сходах біля масивної колони, спостерігаючи за цією суперечкою.

- Орланде, ти тепер являєшся, коли тобі заманеться? Чому ви не прибули відразу, як тільки вас покликали, коли ви були такі необхідні тут? – кип'ятився Ваас.

- У мене вистачало справ і на моїх землях! Я повинен прочісувати чужі маєтки, тоді як у нас повно шерпів? Твої люди щось не дуже поспішали мені на допомогу! Ти ще не перший лорд щоб так кричати на мене! Я прийшов, як тільки зміг, до речі, з моїми найкращими лучниками! - Зарозуміло відповів Орланд.

- Але їх мало!

- Інші залишилися охороняти маєток і прилеглі землі, а з цього загону кожен мій воїн вартий твоїх двох! – Уїдливо заявив сьомий лорд.

- О, а ти значить вартий сімох таких, як я?! - заревів від злості Ваас, але їх перервали вигуки солдат.

- Лорде Ваасе, подивіться, послання з Дівії!

Всі підняли голови, з цікавістю стежачи за повітряною кулею. Вона була схожою на велику прозору мильну бульбашку, переливаючись всіма кольорами веселки.

- З якого дива нам надіслали цього листа? - лунали здивовані голоси.

- Воно саме знайде того, кому призначено!

Куля пропливла над солдатами, повз Вааса і Орланда, підлетіла до Маріель і зависла біля неї.

- А без вас, моя люба, ну нічого не обходиться! - З таким знайомим сарказмом помітив їй Орланд, повернувшись у бік дівчини, блиснувши чорним вугіллям своїх очей.

Маріель розгублено дивилася на дуже й дуже незвичний лист.

- І що мені з ним робити? - Запитала вона у Вааса.

- Якщо воно зупинилося біля тебе, значить, воно твоє. Візьми його до рук і побачиш.

Дівчина обережно взяла повітряну кульку двома руками, її вигляд виявився оманливим, на дотик вона була досить пружною і теплою. Куля засяяла яскраво-жовтим і всередині Маріель побачила усміхнене обличчя свого брата і… зойкнула.

А Джон тим часом заговорив:

«Здивована? Я зараз у Дівії, а це такий собі односторонній зв'язок, щось на кшталт відеозапису. Зі мною все гаразд, сестричко. Страшенно за тобою скучив, курчатко! Сьогодні вже рівно рік, як ми живемо в цьому світі. Сподіваюся у тебе все добре. Скоро приїду по тебе і заберу ненадовго, аби показати тобі цю країну. Ти маєш це побачити! Тут так чудово! Я говорю охійською, щоб не запідозрили, що це шпигунське послання. Передавай привіт Ваасу. Цілую тебе, до зустрічі!»

Куля луснула, як мильна бульбашка, а Маріель змахнула з вій сльозинку, яка встигла навернутися від радості.

- Це від Джона, - промовила вона, дивлячись на Вааса та Орланда, які піднімалися до неї сходами. - Нарешті вирішив з'явитись, паразит. Як же мені його не вистачає! Задушу в обіймах, коли побачу!

- Все-таки, Маріель, у тебе якісь звірячі нахили. Ти так не вважаєш, Ваасе? Бідолашний брат приїде, а вона йому «йди сюди я тебе задушу», - посміхнувся Орланд. – Видно, хтось на тебе погано впливає. Щось я не дуже добре розчув, як це він тебе назвав? Курчатком? Ціп-ціп-ціп-ціп.