Чужоземка

Глава 12

- Маріель... хто вмирає? - Джон дивився на сестру великими переляканими очима.

Але вона лише голосно та безпорадно голосила, а потім раптом несподівано різко піднялася і почала ходити туди-сюди перед схвильованими Вуа та Джоном.

- Ось чому він був таким зі мною, ось чому віддав мені свого коня і відпустив у Дівію, – шепотіла Маріель. - Він хотів захистити мене від свого прокляття. А це означає... це означає, що насправді він... кохає мене! Чому, ну чому я нічого не зрозуміла одразу. Тепер я не встигну йому допомогти! О, господи, я так далеко від нього! Джоне, ох, Джоне! Навіщо ти привіз мене сюди?

Маріель, нарешті, присіла і сльози великими краплями покотилися з її очей.

- Орланд... кохає мене, а я... кохаю його. Дуже кохаю. …Не можу без нього! Так не повинно бути, він не може померти! - Вона стиснула кулаки і застогнала, як поранений звір. – Вуа! Сьогодні повня? - обернулася вона в бік розгубленої дівійки.

- Так, сьогодні на небо зійде повний Місяць. Чому ти так плачеш, Маріель? - Пролепетала Вуа.

- Довго пояснювати, та й не можна вам знати. Сьогодні вночі помре Орланд. І він не просто був моїм нареченим, Орланд був моїм хлопцем, він… і я... – Маріель мотнула головою, не дозволяючи собі плакати. - Щоб допомогти йому я мушу зараз бути в Охії, а до неї кілька тижнів важкого шляху. Після того, як Орланд покине цей світ, за ним підуть усі ті, кого він любив. Боже, як я могла так безглуздо вчинити?! Він так уміло все приховував…

 Слухаючи її, Джон вражено хитав головою:

- Чому лорд Орланд має померти? Він молодий та здоровий!

- Я не можу тобі цього сказати, вибач Джонні, але знаю точно. Вуа! - Маріель раптом пожвавішала і витерла сльози. - Чи можна відправити людину так само швидко, як і послання?

- Ну, - Вуа невпевнено знизала плечима, - В принципі можна, але це дуже небезпечно, можна розсіятися у просторі.

- Це мій останній шанс потрапити швидко до Охії!

- Нам заборонено ставити такі експерименти на людях! - Похитала головою Вуа, явно не збираючись ризикувати життям сестри коханого.

- Плювати мені зараз на небезпеку! Вуа, а якби у тебе був шанс врятувати Джона, хіба ти не скористалася б єдиною можливістю? – благаюче подивилася на неї Маріель.

Вуа глянула на Джона, зітхнула і кивнула їй у відповідь:

- Заради коханого я використала б будь-який шанс.

- Тоді відправте мене туди зараз же! Я боротимуся за нього!

- Маріель! – Джон обійняв сестру, – Ти дуже ризикуєш, я не можу…

- Можеш! Ти дозволиш мені. Але мені потрібна твоя допомога, Джоне. Це ти не можеш сильно ризикувати у тебе попереду ціле життя, а мені третього не дано, або я врятую його, або ми із ним помремо. Як ще можна швидко дістатися Охії? Бо ти теж повинен бути там, – твердим голосом поцікавилась вона.

- Можна перелетіти пустелю, - обізвалась Вуа. – Якщо його по черзі нестимуть кілька наших людей і якщо летіти навпростець, розвиваючи допустиму швидкість, можна буде дістатися Охії вже завтра.

- Тоді постарайтеся знайти таких людей, які погодяться летіти. Якщо ти завтра будеш в Іхтарі, Джоне, знайди мене і якщо я буду ще живою, або ледь живою, відвези мене до хантів, мені зможе допомогти тільки Іо.

- Що ти таке кажеш, Маріель?!! –  Джон схопився за голову.

- Це дуже, дуже серйозно, брате! Ти навіть уявити не можеш, з чим я зіткнулася. Це моя битва, мені страшно, але я так просто не здамся.

Маріель принесла свою незмінну торбинку з зіллям і сміливо глянула на Вуа.

- Я готова, можеш відправляти. Поспішай, Джоне!

- Заплющи очі, Маріель, думай тільки про те місце, де ти маєш опинитися. Сконцентруйся на ньому, нехай тебе нічого не відволікає! Чим краще ти уявиш це місце, тим вірніше туди потрапиш. - Вуа почала, зосереджено водити над нею руками.

Маріель заплющила очі. Вона уявила Іхтар, високі сірі стіни замку, його подвір’я, парадний вхід, бічний коридор, який веде до спуску в підземеллі, сходи, в тріщинах яких завівся мох.

У голові зашуміло, з'явився тиск характерний тому, який виникає при зльоті та посадці літака, її хитнуло як на хвилях. Вона відчула знайомий запах підземелля та почула плач. Маріель розплющила очі і побачила перед собою двері, які вели до потаємної кімнати Орланда і заплаканого Зуса під ними.

- Зусе! - Покликала вона.

Слуга здригнувся і шарахнувся від неї в бік.

- Пані Маріель… як ви змогли тут опинитися?! Ви ж…

Не відповідаючи, Маріель штовхнула двері й забігла до кімнати. Орланд лежав на підлозі, посинілий, скорчений, із запалими очима та запеклою кров'ю на губах.

- Орланде! Орланде, подивися на мене! Скажи мені що небудь! - Вона ніжно взяла його обличчя у свої долоні, опустившись біля нього на підлогу. Орланд розплющив очі і застогнав. Він вже не міг ні говорити, ні рухатися. Сьомий лорд був вже на півдорозі до праотців, але все ж таки він упізнав її, в його очах майнула тінь розпачу.

- Ти живий! Слава небесам, ти ще живий! Я не дам тобі померти! Чуєш? Я зроблю все, що зможу, але не відпущу тебе!

- Ваші відвари йому вже не допомагають, – зауважив Зус.

- Бачу! Неси свічки, які я просила тебе виготовити та гострий ніж!

Маріель стала на коліна, дістала з-за пазухи амулет, подарований Іо, розпустила волосся і розкинула руки вбік. Вона заплющила очі і швидко почала шепотіти слова:

- Прокинься дрімуча сила моя! Увірвись сюди з чотирьох боків і влийся в мене вогняною річкою. Будь мені вірною слугою, допоможи впоратися з бідою! Нехай вона у мені, як у дзеркалі відобразиться, але до нього не повернеться, нехай в мені залишиться. Моя кров змиє його біль, всю біду добровільно на себе беру!

І тільки їй видима сила стала вливатись у неї сяючим блакитним стовпом. Маріель відправила Зуса за двері, запалила свічки та поставила їх навколо себе та Орланда. Потім зробила надрізи на руці собі та йому і змішала в посудині їхню кров, накресливши на підлозі дивні символи хантів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше