Чванько в баюрі

5

«Цієї миті він зрозумів, що попав… Весь світ зник, попливши кудись, лишився тільки погляд синіх бездонних очей. Він відчув розряд. Фізичне відчуття електрики у погляді, що заходить всередину і розливається по тілу, змушуючи всі м’язи напружуватись.»

Лана Вернік «Межі пристойності»

 

         В голові трошки пурхали метелики похмілля після вчорашньої оковитої  дядька, але Орест привів себе до тями за допомогою міцної кави та розсолу з квашених помідорів, які йому завбачливо підсунула бабуся.

         Глібу ще гірше. Цьому засранцю шашликів здалося мало, поїхав пригод далі шукати, і повернувся о четвертій ранку. Після кожного такого заїзду в село, брат лишав шлейф наслідків: то почубиться з місцевою братвою, то чиюсь дівчину під кущ заволочить, а потім не згадає, як ту панянку величати, то змагання автівок на пасовиську влаштує… А тоді втече до Рівного і шукай вітер в полі.

         Позаяк хмільний стан майже вивітрився, Орест зодягнув найкращу вдяганку, що складалася з чорної сорочки та штанів, взув блискучі туфлі, причесав бороду і подався вражати місцевий бомонд колишніх однокласників. Біля хати Олі, мальованої у червоно-жовті кольори, він з’явився за п’ять хвилин до першої, вже й надумав посигналити, аж хтось показався на стежці попід огорожею. Одразу не впізнав, тому що розлоге плетіння виноградної лози відкидало густу тінь на подвір’я, а коли розгледів у тій постаті Олю, мало не випав у прочинене вікно автівки. Його щелепа не впала долу, вона голосно гепнулася об землю, набрала повний рот піску, який став поперек горлянки. Ось тобі маєш сільську Жанну Дарк з тачкою в руках замість меча!

         Спочатку були ноги. Довгі та засмаглі. На тонкому каблучку чорних замшевих туфельок. Ті дві згуби ступали по виметеній доріжці, дзвінко вистукували в такт його здурілого серця, притягували непоборним бажанням торкнутися. А вона ж заборонений плід. Чи вже ні?

         Його очі стрибнули вище, вихопили сіру блискучу сукенку, що обтягнула струнке тіло, підкреслила дві півкулі, які офігенно підстрибували від кожного кроку власниці. Орест засовався сидінням, бо отой друг, що був сам собі господар, миттю підняв голову.

Ох, і вишенька на торті! Нокаут, з якого він ніколи не підніметься, тільки ще не здогадувався про це, оте волосся. Воно неначе видіння, марево теплого моря, бурхлива хвиля, яка розкинулася по спині аж за дупу.

Оля підвела руку і відкинула з плеча пустотливе пасмо, а у Ореста стався естетичний оргазм, хоча він повністю не ручався, що й фізичного також не було.

- Привіт! – вона сяйнула широкою, трохи напруженою, посмішкою, розгублено кидала поглядом в різні боки, неначе відчувала його катастрофічний ступор.

- Привіт, - нарешті отямився він. – Сідай.

А може потрібно було вийти і відкрити їй дверцята? Він, бува, смикнувся, проте не встиг, Оля швиденько процокала каблучками на інший бік автівки та обережно всілася поруч. А та ж сукенка! Трясця твоїй матері! Чого вона така коротка? Чого підстрибнула, відкриваючи очам те, про що мріяти не можна? Досить їм в родині одного пожирача дівочих принад, на якого всеньке село зуб має.

Він заплющив очі, аби стишити галоп оскаженілих відчуттів, але в ніздрі вдарив запах морської свіжості, немовби десь океанський бриз взявся посеред поліських тропіків. Казна-що!

Завів автівку, рушив з місця різкіше, аніж хотів, і на Олю не дивився. Це ж для кого так вирядилася? Він бабусю про її чоловіка не розпитував, щоб не подумала зайвого – у Києві мав з ким ліжко ділити. Довго стосунки з жінками не водив, не тому, що був бабієм та стрибав з ліжка в ліжко, ні, він не рівня Глібові, просто жодну не уявляв в ролі своєї дружини, а себе зразковим чоловіком та взірцевим татусем. Про дітей взагалі мови не було. Сам як дитина.

До школи вони під’їхали в тиші. Отій незручній. Що рве нервові закінчення, змушує пітніти, ніяково скошувати погляд в різні боки, тільки б не бути застуканому на гарячому, а точніше на розглядані двох струнких ніженьок, скромно притулених одна до одної. Дідько! Дідько! І ще раз дідько!

 За синьою металевою огорожею розкинулося доглянуте шкільне подвір’я з березами, розсадженими по периметру, а от саме двоповерхове приміщення справляло гнітюче враження. Плитка на стінах повідпадала, сірі заштукатурені плями виглядали, як брудні калюжі на буро-цегляному тлі. Лиш білі пластикові вікна злегка радували око та новенький метало-профіль на даху.

Вони пішли в рідні пенати в гнітючому мовчанні. Орест не знав, що казати. Настільки зациклився на дивному бажані торкнутися отого марева в сірій блискучій сукенці, що й дивитися не міг, говорити не міг. Про що думала Оля знати не хотів. Він завтра їде звідси. Потрібно пережити цей день. Нащо взагалі погодився? Телепень! Дурисвіт!

Перед входом все ж згадав про манери та відкрив двері, пропускаючи Олю вперед. Вона зиркнула на нього похапцем, подарувала несміливу усмішку, що оманливо бриніла на червоних вустах. Ти ж диви, й нафарбувалася! Їй не личило, визрів з висновком Орест, тільки тепер помітивши чорні стрілки на повіках та яскраво-червону помаду. Вульгарно. Ніби старша стала. Так і кортіло підставити її русяву голівоньку під вмивальник та добряче вмити. Геть здурів! Ті бісові ноги! Чого вони такі довгі?

В приміщенні школи було прохолодно, коридор втопав у напівтемряві, а на другому поверсі чулися голоси.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше