Цифрова епоха

ІІ

Тільки коли автобус знову рушив, я змогла спокійно перевести подих. Коли той чоловік закричав над моєю головою про пропуск, я подумала, що зараз накладу в штани. Моя напарниця вперше за усю дорогу злякалась. В неї підскочив пульс – жилка на шиї, яка раніше повільно пульсувала, тепер тремтіла. Руки вона стиснула у замку. А зуби, я помітила краєм ока, стиснула так сильно, що на щоках було видно кістки щелепи. Перевіряючий здався байдужим. Він зовсім не ретельно оглянув папірець і рушив до наступного крісла. Горс розказував, що Військові були такими прискіпливими і нудними до деталей, що окрім кровожерливості, за яку їх прозвали «катами», також їх називали «бухгалтерами». Тому така байдужість здивувала.

За молодості моїх батьків ця професія уже відживала своє. Усі рахунки та операції з ними виконували андроїди. Тоді, тридцять років тому, вони ще не були досконалими, але потроху витісняли людей з робіт. Мати казала, що прабабуся заробила свій статок на цій роботі, а дядько по татовій лінії – взагалі зумів виїхати у інше Місто. Таке вважалось чудом. Військові рідко когось випускали за межі. Лише самі Військові мали змогу виїжджати і то ненадовго – лише на кілька днів. Потім – обов’язково додому і письмовий звіт про усе, що ти робив за межами Міста.

Така параноя була через укази Раккана. Містичний чоловік, що переміг Напівживих. Його існування було легендою, я навіть спершу думала, що він вигадка. Тоді коли я це озвучила, мама так голосно на мене крикнула, що я кинула ложку на підлогу. Сидячи за столом, тоді десятирічна я також відчула тепло, що потекло по ногах. Сльози забриніли на віях і мама знову гаркнула на мене. Цього разу через слабодухість. А потім кинула на тата короткий погляд. Він був розчервонілий і присоромлений. Тоді ця сварка швидко забулась у моїх дитячій голові. Дивно, чому я зараз про це згадала?

Наступна перевірка минула ще швидше, ніж перша. Жіночка у окулярах зовсім не видавалась схожою на Військову. Проте вона була у формі, такій самій як і решта, лише зелений хрестик на її плечі був мені незнайомим. Може, вона лікар? Ай, байдуже! Коли вона привітно усміхнулась мені, віддаючи документ, я подумала, що, може, моє перебування на Базі 13 не буде таким страшним жахом, як я собі навидумувала?

Байки про Вовкулак та Вовкоголових, якими мене лякали Яр та Горс, виявились лише байками. Брати наситили мене страхіттями про перевірки на дорозі до Бази. Що кожен блок-пост патрулюють вовкулаки. Ззовні вони люди – але як тільки вони відчують щось лихе чи не точність, то відразу можуть перетворитись на вовків, які роздеруть тебе на шматки. Мати тоді лише хмикнула, коли помітила моє біле від страху лице, а єхидинй Рослинник гучно зареготав.

Одного разу на полюванні у старому парку ми з Яром зустріли вовка. Тоді я уже прощалась з життям. Брат тоді ще довго сміявся. Адже я прилипла до землі і налякано вглядалась на звіра, що повільно йшов навпростець. Яр тоді застрелив його. Лук у нього був ніби вроджений. Пальці натягували тятиву так майстерно і природньо, що усі вчителі зі стрільби дивувались – як це мій менший брат без тренувань настільки влучно стріляє? Мати була на вершині своєї гордості за нього. Ще б пак! Яр працював у найпрестижнішому місці у нашому районі – у школі. Там зарплата була найвищою і ще й до того ж він вів додаткові уроки – а це ще гроші у сімейний бюджет. Горс працював на заводі – це друге місце після школи по престижу. Бригадир боготворив його – руки мій братик мав золоті. Та і інші любили його. Це була рідкість – щоб на заводі була хороша атмосфера. А Горс з його вмілими чарами вмів згладжувати усі гострі кути конфліктів.

Тато був художником, це було дуже нетипово для нашого району. Зазвичай художники чи маляри жили у районі Ювелірів. Адже робота з дорогоцінними каменями потребувала творчого мислення.  За рік до своєї смерті тато розповів мені, що насправді він народився у сім’ї Ювелірів. Четвертий район був у межах Престижної п’ятірки – П’ятий – Пекарі, Четвертий – Ювеліри, Третій – Лікарі, Другий – Пожежники і Перший – Військові. Такий поділ мама якось назвала нацистським розподілом та військовою диктатурою. Дарма я тоді спитала що таке «нацистський розподіл» і лише дістала поза вуха. Виявилось, що це якийсь дуже древній термін ще зі старої історії. Його значення я прочитала у татовій книзі. Вона була стара та пошарпана і тато завжди читав її вечорами після роботи. З роком випуску ще минулого тисячоліття. Там згадувались багато цікавих мені термінів та подій, але мама завжди забороняла мені читати її, коли я була мала. А коли тато помер, то книгу вона поклала до нього в труну. І позбавила мене можливості дізнатись щось більше про історію, яка існувала за межами нашого Міста. Адже ми не вивчали історії у школі, лише в Вищих закладах. А туди мені, дівчині з Десятого району – було неможливо потрапити.

- Ваші документи. – над головою пролунав привітний голос. Я розплющила очі. Задрімала, мабуть. Наді мною стояв високий та вузький андроїд. Говорив він чоловічим голосом. Рот у нього світився білим кольором, а очі – червоним. Сам він був сірим. У руках він мав планшет. Боже, я планшети бачила лише раз у житті. Казали, що діти Лікарів та Пожежників мали їх по два кожен.

- Будь ласка. – я простягнула роботу листок. Він просканував його, приклавши до поверхні планшета. Планшет пікнув і андроїд віддав мені листок. Я знову видихнула. Горс, напевно, зробив усе, як завжди, на висоті.

- Дякую, андроїде. – я ледь не вкусила себе за язика. Хто мене просив починати розмову. Мати ж казала: «мовчи, не дякуй і лише кивай!»

- Я не андроїд. – повільно відповіли мені. Я округлила очі. Двоє чоловіків, що перевіряли разом з ним документи оглянулись на нас. Один з них – високий і кремезний раптом жбурнув пропуск комусь в лице і тицьнув на мене пальцем.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше