Цифрова епоха

ІІІ

Доки ми їхали в автобусі, я не усвідомлювала наскільки далеко ми приїхали. Ноги уже боліли, на стопах утворились рани і почали кровоточити. І вітер. Було дуже холодно. Біг не зігрівав, бо по тілу все одно бігли мурашки. Бігти було важко, бо моя фізична підготовка була на нулі і дуже скоро після того, як мене відпустили Військові, у мене почалась задишка. Зліва в боці кололо, язик присох до піднебіння, а ноги повільно стишували хід.

Дорога була рівною, жодних поворотів, тільки – вперед. Ліхтарі змінювались і скоро замість височенних стовпів уже стояли звичайні. Я зупинилась, сперши руки на коліна. Мій мозок думав, немов у гарячці. Куди я біжу? До кого? Моя мати швидше за все просто пристрелить мене зі свого таємного револьвера, якщо я з’явлюсь на порозі нашого будинку. Я їх підвела. Може, у мене був підозрілий вигляд? І тому при перевірці мені заявили таке? Мені ж язик онімів, коли той Вовкоголовий повів мене на вулицю. А той інший – він знущався, мов насолоджувався моїм безкоштовним стриптизом. В грудях палало від сорому. Я підняла стопу, приглянувшись до ран на нозі. Світло ліхтаря світило білою лампочкою згори. Рана боліла. Від камінців на дорозі утворились порізи і кров забруднила мої пальці. Я не мала взагалі нічого з собою. Добре, що волосся у мене було густим та довгим і, розпустивши його, я хоч трошки зігрівала плечі.

- Чорт! – лайнулась я, необережно зачепивши ранку. Я опустила стопу та встала на рівні ноги. Спершу мені здалось, що у мене галюцинації. До мене хтось наближався. Я зійшла з дороги на узбіччя, тихо зашипівши. Листя кущів боляче дряпали тіло. Я присіла, обійнявши руками коліна і затамувала подих. Наді мною по дорозі пройшла дівчина. На ній була маска білого кольору, а волосся у високому хвості. Так одягались медсестри у нашому районі. Дівчина минула мене, не помітивши. Я перевела подих. Коли кроки стихнуть, вилізу назад.

- Вилазь з тої канави, Ріє! – пролунало над головою. Я злякано відсахнулась назад. Зашпорталась за балку, що лежала на землі і гепнулась на голу дупу. Боляче. Болото бризнуло на мої ноги. Я руками вперлась у вологу та сиру землю для рівноваги. В голові бухав пульс. Я завмерла, налякано вдивляючись у постать, що йшла до мене.

- Ула? – придивившись, спитала я. За маскою її ледве впізнаєш. Ула і я вчились разом у школі. Сиділи на багатьох уроках разом, я вважала своєю шкільною подругою. Після закінчення школи, ми перестали спілкуватись. Хоч і продовжували жити в тому самому районі та у сусідніх будинках, тепер наше спілкування зводилось до вітання та прощання. Спершу мені було боляче усвідомити, що Ула дружила зі мною лише тому, що ми бачились п’ять днів на тиждень та жили поруч. Шкільні друзі рідко залишались друзями на все життя. Тато казав, що він майже і не пам’ятав імен своїх найкращих друзів зі школи. Тоді я йому не вірила. Ула здавалась подругою назавжди. Ми навіть купили парні футболки на ярмарку Весни. Тепер ці всі спогади лише ятрили рану.

- Впізнала нарешті? – вона присіла біля мене і простягнула пакунок. – Довго ж ти думала.

- Що це таке? – запитала я, взявши пакет.

- Одяг. Можеш не переодягатись і йти далі до Міста голою, я не заперечуватиму. – Ула зняла маску і поклала до кишені в штанах. На її лиці виднілась рана біля рота. Ніби її хтось ножем порізав. Я повільно піднялась і вказала на свою щоку, де, на мою думку, був поріз Ули.

- Звідки це в тебе? – запитала я, притиснувши пакет до себе і вставши на ноги.

- Я тебе ніколи не питала звідки в тебе родима пляма на пів-обличчя, то ти не питай за це. – відрізала Ула. Який різкий тон! Я змовчала. Після таких фраз мені ніколи не було що сказати. Мій мозок виключався, якщо хтось хамив мені. Самооцінка до такого звикла, але інколи і вона штрикала неприємними відчуттями у районі серця. Я витягнула з пакунку штани і швидко одягнула їх. Також там була велика чорна футболка та куртка кольору хакі. Надягнувши на себе все, я намацала у кульку черевики. Взувшись, я простягнула Улі порожній пакет і опустила голову.

- Нам треба йти. – мовила Ула. Вона склала пакет удвоє та махнула мені рукою. Ми вилізли з канави на дорогу. Уля роззирнулась в обидва боки і знову махнула мені. Я нічого не питала. Чого вона тут опинилась? Чому навіть слова мені не сказала про себе? Звідки в неї був одяг? Немов Ула знала, що я бігла гола. Ми йшли ще близько трьох годин. Дорога почала звужуватись і замість широкого шосе, ми вже йшли по ґрунтовній доріжці, яка кривила поворотами. Сонце уже піднімалось над обрієм. Я йшла всю ніч. Очі заплющувались, але адреналін кожного разу підстрибував і давав мені невидимого копняка під зад. Ула йшла, ніби робот. Дівчина не озиралась на мене, хоча я йшла завжди на крок позаду. Моя втома останні півгодини уже ставала нестерпною. Ноги я ледве волочила, та і живіт крутило від голоду.

- Потерпи, ми уже скоро прийдемо і я нагодую тебе. – мовила Ула. Вона так і не повернула голови до мене. Я кивнула їй, лише пізніше усвідомивши наскільки цей жест був дурним. – Товста дурепа. – прошепотіла колишня подруга собі під ніс. Хоч я і була виснажена та голодна, але слух у мене завжди був хорошим.

Слово «товста» уже давно не ображав мене. Я знала, що маю зайву вагу, я не була сліпою. Це було дивним для нашого Району. Їсти ми хоч і мали що, але без надлишків і делікатесів. Їла я те саме, що і брати з батьками, але набирала вагу лише я. Може, це було через те, що я не працювала. Батьки та брати мали постійну роботу. Вона була важкою як фізично так і морально. Усі жири вони зганяли на роботах, доки я готувала їсти вдома і бавилась з котом. Потім кіт здох і я залишилась вдома сама. З сімнадцяти років я була вдома, бо більшість вакансій вважали мене непридатною. Надто товста, надто молода, надто без досвіду, надто людина.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше