IV

За трійцею зачинилися двері. Той, що стояв спереду – високий та масивний перестав свистіти. Двоє позаду – склали руки перед собою і зупинились на крок позаду. Пані Блік піднялась, я ж залишилась сидіти. Я ніби язика ковтнула. Не могла ні кричати, ні взагалі видати хоч якийсь звук. Носи прикипіли до підлоги, а пальці боляче втиснулись у долоні. Я сиділа напружена, мов струна.

Вихід тут був лише один, бо вікна мали на собі ґрати. Я не втечу від цих трьох амбалів, а пані Блік і поготів. Жінка гучно і глибоко дихала, склавши руки за спину. Я не бачила, що вона робить, але коли перед мною пролунав постріл і стара вчителька впала горілиць мертва, я закричала. Зірвалась з стільця, кинувши його на підлогу. Я відходила назад, доки не вперлась у стіну класу. По лицю щось текло. Я обережно торкнулась щоки. Кров. Мої пальці на кінчиках почервоніли. Я злякано перевела погляд від трупу вчительки на чоловіків.

Стріляв той з каштановим волоссям. Він якраз клав пістолета на місце: на його стегні висіла кобура. Хлопець привітно усміхнувся і пішов до мене. Я схопила канцелярський ніж, що лежав на столі вчителя, і виставила його перед собою.

- Не підходьте! – крикнула я. Двоє біля дверей пустили смішки. Третій, той що йшов до мене, здивовано підняв брову.

- Дорогенька, я не збираюсь тебе вбивати. Розслабся. – він спокійно торкнувся ножа рукою, прикритою армійськими рукавицями без пальців. – По крайні мірі, поки не збираюсь.

- Чому ви вбили її? Вам потрібна я, а не вона. – запитала я, відчуваючи, що ще слово і розревуся. Небеса, як я могла бути такою необережною? Як могла не помітити, що за мною стежать? Хоча, ці Військові здавались професіоналами свої справи. Вони легко змогли перехитрити наївне дівчисько на кшталт мене.

- Так, нам потрібна ти. А вона, - незнайомець ногою перевернув тіло пані Блік. Мені до горла підкотилась нудота. Він прострелив їй око. На його місці витікала кров, а шкіра та м’ясо валялись на підлозі. Калюжа крові розповзалась. – от, хотіла тебе вбити. – рука вчительки була схована позаду. Це я помітила ще коли вони тільки зайшли. Носком Військовий потягнув тканину її блузки наверх.

Рука пані Блік тягнулась до пістолета, схованого за спиною. Жінка знала, що їй не перемогти трьох навчених Військових. У неї просто не було шансів. Пристрелити вона хотіла мене. Розуміння приголомшило і я завмерла. Як? За що? Чому? Думки роїлись в голові. То вона мала вбити мене? Яр ніколи б не прийшов сюди. Ніхто б з Повстанців не посмів мене рятувати. Вони полюють на мене так само як і Військові.

- Небеса… - пробурмотіла я, осідаючи на підлогу.

- Ей, ей! – Військовий присів до мене. Він не пробував торкнутись мене чи заспокоїти. На диво, його я боялась найменше. Двоє біля дверей здавались більш загрозливими. Може, через те, що вони були у цивільному? Такі були найнебезпечнішими. Вони губились у натовпах, робили свою справу та зникали непоміченими, навіть своїми жертвами. Тоді після таких рейдів у людних місцях, завжди лунали крики. Знову у натовпі лежав труп.

- Що вам треба? – запитала я. Я все таки заплакала і хлопець навпроти на мить здався миролюбним. У нього на обличчі промайнув жаль, але кахикання позаду відразу повернуло його безпристрасну маску на місце.

- Нам треба йти. – басом сказав один з «цивільних».

- Так, дійсно. – погодився з ним Військовий. – Підйом, дорогенька. – він безпардонно схопив мене попід пахви і поставив на рівні ноги. На моїх руках дуже швидко опинились наручники і Військовий підштовхнув мене до виходу. На коридорі було тихо. Мене штовхнули до аварійного виходу. Піднявшись сходами на вулицю, ми рушили через територію школи до ангарів. Біля школи колись була стара база Військових. Там стояли літаки, яких тепер уже давно не було. Її не використовували уже років двадцять мінімум. Злітна смуга перетворилась на стадіон для школи, але старі ангари залишились. Коли ми підійшли до них, то у вуха врізалась неприродня тиша. Зазвичай у нашому районі було голосно, особливо біля школи. Тепер єдиними звуками були наші кроки. Рука того Військового на моєму лікті тримала міцно. Аж боляче було. Доки ми йшли, ми не зустріли жодного перехожого. Ці кадри знали куди мене вести і якими шляхами, щоб ніхто не побачив.

Це не було дивним. Навколо рідко ходили люди. Ця частина району була безлюдною. Тут нічого не було. Лише покинуті будинки та скло під ногами. Вночі тут збирались наркомани та повії. Я опустила голову внизу, почувши друзкіт скла. Наступила я на шприц.

- Обережно, Шахтарко. – буркнув один з «цивільних». – Тут треба дивитись під ноги.

- Гаразд. – пробурмотіла я. Той, що мене вів кинув смішок. Я насупилась. Я не знала куди мене ведуть. І головне – навіщо. Можливо, ті двоє на блокпосту не мали права мене відпускати? Іншого чоловіка з підробленими документами той Вовкоголовий вбив на місці. Та і дівчину, яка посміла крикнути. А мене – ні. Лише зараз мені це здалось дивним. Коли мене відпустили, то у спину не лунали постріли, ніхто мене не вдарив. Лише роздягнули догола і сказали втікати. Може, ті двоє також Повстанці? Та ні, маячня якась! Вовкоголовий і Повстанець! Дурня! Мати розказувала, що саме ті істоти були командирами загонів на Базі. Вони не вміли пробачати чи зраджувати. Тому і були такими цінними.

- От ми і прийшли! – Військовий у формі зупинився і відпустив мою руку. Двоє попереду також встали. Ми зайшли а закинутий ангар. Зі стелі висіли плити. Крізь дірки у стінах прорізалось світло.

- Виходь! – крикнув хлопець у формі. Я стояла як вкопана. Вони привели мене для когось? Чи тут відбудеться моя страта? Я боялась щось питати у них. Раптом якщо я заговорю, вони просто пустять кулю мені в голову?