Глава 2

Сьогодні був вихідний. Можна подовше поспати, а потім прокинутися, злізти з ліжка з купою енергії та безліч всього встигнути.

Зоя після всіх ранкових ритуалів вирішила сходити до магазину. Погода надворі була просто чудова: тепло, гарно, сонячно, але не спекотно, можна й прогулятися. Спочатку вона подумала, що їй здалося, бо побачила дівчина дещо не зовсім приємне. Але коли підійшла ближче, зрозуміла, що зір її не підвів. Зоя побачила Толіка, який стояв коло тролейбусної зупинки та обіймав якусь незнайомку, намагаючись притиснутися до неї щільніше. Очі в нього аж палали, а слина ледь не до ніг котилася. Фігурально, звісно, але саме так Зоя це і бачила. В роті стало гірко, наче вона дрібку перцю з’їла. Від образи все запекло. Так, він її колишній і ще вчора дівчина говорила, що їхні стосунки були помилкою. Але одна справа говорити, а інша – бачити, як тобі за такий короткий проміжок часу знаходять заміну. От вам і джентльмен, щоб він скис!

Краще б дівчина пішла, а не продовжила спостерігати за цією солодкою парочкою, бо далі вони почали цілуватися і останні залишки якоїсь незрозумілої надії остаточно випарувались.

Зоя, геть похнюплена, попленталась додому. Через її ігнорування пропозицій художника зустрітися, він тепер мовчав, тож спілкування на цьому, здається, закінчилося. Сумно якось стало, дівчина відчула себе самотньою, хоч і дратувалася, що взагалі це відчуває. Коли вона діставала ключі від квартири, випадково впустила візитівку, яку вчора отримала від Антона. І тут той дивний експеримент знову нагадав про себе.

Вона сиділа на кухні з філіжанкою кави та вертіла в руках візитівку. Образа підштовхувала її погодитись взяти участь в експерименті, щоб не згадувати про всіляких колишніх, а перемкнути увагу на когось іншого. Цікавість також підбурювала не менше, адже побачити, кого їй запропонують для спілкування, неабияк кортіло.

- А чом би й ні? – підсумувала, зрештою, сама для себе Зоя. – Це всього лише експеримент, не сподобається – відмовлюся.

Сказано – як зав’язано. Наступного дня дівчина приїхала за адресою, яку їй дав Антон, коли вона зателефонувала та повідомила про свою згоду. Це був заміський будинок, з басейном, зеленими газонами та альтанкою. Окрім Зої та Антона тут знаходилось ще чотирнадцять осіб зовсім різного віку. Очі впали на двійнят, про яких говорила Сніжана, дівчині одразу пригадалися Бренда та Брендон з популярного колись серіалу «Беверлі-Хіллз, 90210», схожі вони на них були, капець як.

Всі присутні розмістилися у просторій вітальні навколо круглого дерев’яного столу. Якщо відверто, нагадувало це якийсь анонімний закритий клуб. Для чого така таємничість ніхто не розумів, чекали Антона, який носився з ноутбуком з однієї кімнати до іншої та ніяк не міг щось там владнати. За очікуванням, власне, всі й перезнайомилися. Зоя одразу потоваришувала з жіночкою, яка сиділа поряд, хоч тій і було вже за п’ятдесят. Її звали Тетяною, вона мала напрочуд милу усмішку, пишні форми і також викладала в університеті. Часу відвідувати якісь заклади, де можна познайомитися, у Тетяни бракувало, тож, коли колега запропонував взяти участь в його експерименті, вона залюбки погодилась. Взагалі тут у кожного була якась своя історія, тому Зоя переконалася, що нічого дивного в її рішенні немає.

- Так, друзі, ще раз вітаю всіх. – Антон нарешті приєднався до товариства. – Тішуся, що ми зібралися. Ви навіть не уявляєте, який я задоволений, що..., – а далі понеслося: подяки, сподівання, вихваляння, навіть передбачення. Він все так гарно змальовував, ніби цей будинок продати їм хоче, кращої реклами для свого експерименту годі й знайти.

- А тепер трохи пояснень. ­– Усмішка просто не покидала обличчя чоловіка, він купався в поглядах, як вареник в сметані. – Наш експеримент триватиме місяць. Всі ви вже знаєте, що створена нами програма покликана проаналізувати ваше віртуальне життя та запропонувати нові знайомства, які, сподіваюся, стануть перспективними. В експерименті беруть участь досить багато користувачів, на наші запити насправді відгукнулося купа людей. Але ви – особливі. Ви – мої очі та вуха. Отже, що потрібно від вас, друзі. По-перше, ваші сторінки в соцмережах мають бути відкритими, бо спочатку аналізуватиметься інформація саме з них. По-друге, для того, аби побачити наскільки ефективно працює наша програма, наскільки наші пропозиції відповідають вам та вашому світогляду, нам потрібно знати про перебіг вашого спілкування і його результати. Тому ви маєте розповідати мені та моєму помічнику, який ось-ось приєднається до нас, як просуваються ваші знайомства, задоволені ви чи ні нашими пропозиціями, чи відповідають вони вашим уявленням, і таке інше. Розумію, трохи дивно просити вас ділитися особистим, однак, інакше ми не дізнаємося, має успіх наш експеримент чи ж потребує подальшого удосконалення. Одразу кажу, без подробиць. Про що саме ви спілкуєтеся, нам знати не потрібно. – Антон замовк, уважно скануючи присутніх очима. Не почувши зауважень, він ще радісніше продовжив:

- Вже завтра вам надійдуть наші рекомендації з посиланнями на відповідні профілі учасників. А там вже ваша справа, знайомитись, чи ні, хто першим зробить крок та інше – все цілком на ваш розсуд. Якщо вам щось не сподобається, за декілька днів спробуємо знову. Але прошу не забувати, що це експеримент, результати можуть виявитися різними, – Антон зиркнув в бік дверей, – ну, і по-третє, нарешті прибув мій помічник, він же ваш координатор, як і я. Знайомтеся, Тихон.

Зоя миттєво здригнулася, бо почула знайоме ім’я. Вона поки знала тільки одного Тихона, з яким в реальному світі ще не зустрічалася. Так звуть її художника, який тепер, здається, втратив до неї інтерес.