Глава 4

Зоя сиділа на кріслі в блакитній сукні, яка пасувала до кольору її очей, раз за разом поправляла волосся та зиркала на годинник. Вже за декілька хвилин має телефонувати Юра. Вона вкотре перевірила доступ до мережі та рівень заряду акумулятора на телефоні, аби їм точно нічого не завадило.

Звичайно, дівчина не сподівалася, що той зателефонує хвилина у хвилину, але коли Юра запізнився вже на п'ятнадцять – не витримала і запитала, чи все гаразд. Зоя почекала ще стільки ж, але у відповідь лунала тиша. Вона перевірила, чи дійшло до нього повідомлення і побачила, що чоловік його досі не прочитав.

- Що ж таке? – дівчина заварила собі каву, майже не випускаючи телефон з рук. Минуло понад годину, але Юра не відповідав та не з’являвся в мережі. Зоя почала хвилюватися. Відчуття, що з ним могло статися щось погане, не покидало її. Чим вона тільки не намагалася себе відволікти, але думки все одно повертали до Юри.

- Можливо, дружина його сторінку знайшла та дала на горіхи? – в неї від нервів вже дурнуваті жартики почали з’являтися. Хоча це може бути цілковитою правдою. Що ж, сама винна, ніхто не змушував з ним спілкуватися.

Дівчина чекала до третьої ночі, а потім заснула, знову отримавши у відповідь лише тишу.

Відповіді вона не отримала ані наступного дня, ані наступні три дні. Сказати, що в неї всередині готувався до вибуху вулкан – то не сказати взагалі нічого. Юра вперто не з’являвся в мережі, провокуючи тим самим нестерпні думки. Зої важко було працювати та навіть просто з кимось спілкуватися, бо в голові панувало лише одне. Вона навіть почала сторінки його друзів переглядати, але, зрештою, покинула цю справу, бо в нього багато їх було, він же спортсмен, та ще й половина сторінок – закриті. Та і що це їй дасть? Запитати в когось про нього? А раптом в чоловіка справді є сім’я, зробить тільки гірше. Якщо він так вчинив паскудно, нехай то на його совісті й залишається, але Зоя не стане руйнівницею чужої родини.

Наступного дня треба було звітувати Тихону. Зоя подумала, може йому щось відомо про Юру, все ж він координатор. Взяла й запитала прямо. Хлопець довго мовчав, лише за дві години зволив написати:

«Ти все ніяк з тим диваком не вгамуєшся? Неприємно, коли тебе ігнорують, правда?».

«Тихоне, годі дутися. Вибач мені, я не хотіла тебе образити. Але з ним могло щось статися, він навіть в мережі не з’являється. А якщо йому допомога потрібна?».

Знову тиша. Зої вже від цієї тиші погано робилося. Але потім знайомий звук таки пролунав:

«Гаразд. Як щось з’ясую, напишу».

Чекати довелося майже до ночі. Щоправда, цього разу повідомлення Тихона вразило не на жарт:

«Будь готова завтра до невеличкої подорожі. Заїду за тобою о дев’ятій, тільки адресу свою напиши. Запитання – згодом. Ти повинна все почути власними вухами».

Брови дівчини злетіли. Такого вона геть не очікувала. Як це розуміти взагалі? Але то її прохання було, тож адресу свою написала та, вражена до кісточок, пішла лаштувати сумку.

Тихон приїхав рівно о дев’ятій. Зоя схопила телефон, свої речі та вийшла. Автівка в нього виглядала незвично, особливо візерунки на ній.

- Привіт. Яка в тебе «ластівка» цікава. Сам розмалював?

- Вітаю. Сам. Поїхали. – Сама серйозність!

Як Зоя не розпитувала, куди вони прямують, але Тихон вперто мовчав. А щоб навіть і не розмовляти, увімкнув музику. Зоя ніяк не могла вигадати, як ще попросити в нього вибачення, їй не хотілося, аби він сердився на неї.

Лише коли в’їхали до сусідньої області, дівчина нарешті зрозуміла, що вони прямують до Юри додому. Подих перехопило! Одразу пошкодувала, що замало причепурилася. Серце пришвидшилося, м’язи напружилися, але передчуття підказувало, що це не просто так, мабуть, Тихон все ж про щось довідався.

Його будинок знайшли швидко. Триповерховий, як чоловік і говорив. Тихон натиснув на кнопку дзвоника, незабаром двері відчинилися і до них вийшла худенька світловолоса жіночка років шістдесяти.

- Тихоне, вітаю. Я вас одразу впізнала. – Жіночка усміхалася досить привітно, але в її ясних очах панував сум. – А ви, напевно, Зоя? Я – Марина Миколаївна. Проходьте, будь ласка.

Зоя привіталася у відповідь, почуваючись геть збентежено.

Вони увійшли до будинку та розташувалися на широкому дивані у вітальні. Марина Миколаївна пригостила кавою. Спочатку всі мовчали, але потім Зоя не витримала:

- Пані Марино, даруйте, та я зовсім заплуталася. Що коїться? – дівчина повернулася до Тихона, – де Юра?

- О, люба, я вам зараз все поясню. Але історія непроста. – У жіночки очі за мить наповнилися сльозами. – Річ у тому, що Юри ­– немає серед живих.

- Що?! – Зою наче списом проштрикнули.

- Мій син загинув в автокатастрофі три місяці тому.

- Як..., як таке може бути..., та що ви..., та я з ним спілкувалася нещодавно! – руки у Зої від приголомшення тремтіли так, що вона не могла й філіжанку з кавою нормально втримати.

- Мені несамовито прикро, але спілкувалися ви не з моїм сином.

Очі у Зої теж стали вологими:

- Як? А з ким же тоді?