2.

Гуртожиток зустрів Надійку зовсім негостинно – там дійсно йшов ремонт, із тих, які неможливо закінчити, а можна лише припинити. Надійка довго блукала коридорами серед куп будівельного сміття, поки не наткнулася таки на коменданта.

            Двохобхватна тітка років шістдесяти роздивлялась Надійку з неприхованою цікавістю і навіть запитала, звідкіля та впала, та ще так невдало.

- Прийдеш тридцять першого серпня, з ордером! – виголосила зрештою, бо Надійці від горя наче заціпило. – Ордер у деканаті візьмеш. Деканат на другому поверсі.

Голка в яйці, яйце в качці, качка в скрині – подумала Бог зна чого Надійка, марно намагаючись приховати сльози.

- Ти чого, дурна?! – витріщилась комендантша. – Їдь додому, встигнеш іще тут намучитись за чотири роки…

- Не хочу додому…  врешті вибухнула Надійка сльозами, неначе гейзер.

- Отакої… - аж руками сплеснула комендантша. – Кусають тебе там, чи що?!

- Всяк буває… - ухильно відповіла дівчинка.

- Що, правда до мами не хочеш?

- До мами хочу…

- Ну от бачиш! То їдь собі.

- Вона померла…

- Сирота… - миттю спохмурніла комендантша, несподівано відшукавши на дні своєї душі щось людське. – А жити за що будеш? Не за стипендію ж?!

- Мені… тітонько… аби поселитись… - пробурмотіла Надійка, вглядаючись у вирячені очі, в яких раптом відбилося співчуття. – А роботу я знайду, Київ великий…

- Знайдеш? Без паспорта?  - здивувалась комендантша. – Тобі ж либонь і шістнадцяти немає?

- Мені й п’ятнадцяти немає, - пробелькотіла Надійка. – Але завтра буде!

- Дитино, дитино… - аж простогнала тітка, сплівши руки на огрядному животі. – Ти таки з неба впала. І що ж це за бузувіри такі родичі твої, що ти від них у День Народження втікаєш?! Знаєш що… Дочка моєї подруги нічну продавчиню шукає до кіоску… Може це так Бог судив… До кімнати тебе пустити не можу, ремонт, та й перевіряти можуть… От що: можеш пожити отут у комірчині. Туалет поруч, води гарячої щоправда нема, але можна у відрі кип’ятильником підігріти, душ ось тут… Телефон маєш?

Надійка злякано закрутила головою.

-Село, село… - зітхнула тітка. – Гаразд, я зараз сама їй подзвоню, домовлюсь…