Ципа

7.

За два тижні роботи Надійка пережила всяке: і уклінні прохання пляшки в борг, і п’яні погрози спалити кіоск, і спроби продати їй щось невимовно цінне за півціни або залишити в заставу. Найстрашніше прийшлось з продавцем «дурі», який не відставав півночі: спочатку пропонував грубі гроші за реалізацію, потім умовляв, врешті залякував… Надійка прикинулась геть дурною: вдавала, що не розуміє, про що йдеться. Не беру, мовляв, жоден товар, бо з роботи вилечу. Приходь вдень і говори з хазяйкою, одним словом. Виродок подався геть аж під ранок. Надійка почувалась так, наче всю ніч вантажила мішки. Хотілось розплакатись і піти геть з цієї осоружної роботи. Але розуміння, що неповнолітній дитині, та ще й без згоди батьків, тяжко знайти хоч якусь працю, а від дарів Божих відмовлятись негоже, допомогло таки заспокоїтись. Втім, прокинулась дівчина посеред ночі на мокрій подушці. Либонь проплакала увесь сон…

            День приніс несподівану розраду. Тетяна Іванівна взяла її з собою на «секондхенд»… Базар здався Надійці велетенським і злим-презлим монстром. Під широченним, іржавим знизу мостом гудів людський мурашник. Надійка спершу жахнулась від побаченого. Їй уявлявся спокійний сільський базар, власне - єдиний, який довелось їй бачити в житті. Де сусіди і знайомі чинно міряють китайський одяг, огидний, але принаймні новий, чоботи, чуні, капці (все із пінистої гуми), дуті «снігоходи» з синтетичної тканини, босоніжки і туфлі із смердючої штучної шкіри. Ніхто нікуди не поспішає, сусідка питає в сусіда його авторитетну думку: що їй краще пасує – оце ядуче – червоне плаття а чи оте брудно-синє у велетенську квітку… Якщо сільський базар був чимось на зразок свята чи швидше масового народного гуляння,  то київський нагадував поле бою. Несамовиті люди хапали з велетенських мішків найрізноманітніші одежини усіх фасонів, кольорів і розмірів, що тільки зустрічаються в природі, відштовхували одне одного, часом рвали речі одне одному з рук, лаялись в повен голос… Змирившись із думкою, що прийшла намарно, Надійка тихо рухалась у кільватері Тетяни Іванівни, як катер за криголамом, круглими очима розглядаючи це шаленство. Треба народитись і вирости тут, щоб примудритися щось купити в таких умовах! – вирішила врешті дівчина, не задумуючись навіть, що означає для неї оте «тут» - у Києві чи прямо на базарі…

            Врешті Тетяна Іванівна сіпнулась і з переможним звірячим риком вихопила із велетенської купи, за відторочений хутром чи його подобою кобеняк, синій пуховик з цупкої тканини. За якусь мить комендантша вже вдягла на себе здобич, лякаючи своїм виглядом навіть звиклих до всього киян. Легко застібнувши на пузі блискавку і про всяк випадок стрімко нахилившись і випроставшись, Тетяна Іванівна видобула з горла неповторний звук, яким либонь ще первісна людина відзначала свій захват, коли мамонт падав нарешті в яму, і з неймовірною швидкістю скрутила у рулон та запхнула у сумку таку жадану здобич. Ти бачила?! – в пориві азарту вона шарпнула Надійку за руку так, що мало не повалила. – Справжнісінька «Аляска»! За копійки! Нова!!!

Аляска – країна велетнів… - сумно подумала Надійка, щиро але безуспішно намагаючись розділити торжество. Цим би похід був і завершився, якби розм’якла від щастя комендантша не прийшла дівчині на допомогу. За якихось три години вони перекидали більше тряп’я, аніж у стогу сіна. Голими руками, без вил… Внаслідок цього Надійка несподівано розжилась чорним вельветовим костюмом, новим, ще з етикеткою, але вже з репнутими по шву штанами.

-Велика дупа в когось… - співчутливо мовила Тетяна Іванівна, - нічого, я тобі застрочу. Чудова річ, нова і модна. Пощастило тобі!  Компанію костюму склали аж троє синіх джинсів і така ж курточка, дутий чорний пуховик із лискучої слизької тканини,  і навіть шкіряна осіння куртка темно-вишневого кольору із відірваним рукавом, який Тетяна Іванівна, ясна річ, знала де пришити… Повертаючись до гуртожитку без грошей, але з купою пакунків, Надійка твердо вирішила: на «секондхенд» більше ані ногою! Не по здоров’ю їй ця забавка…

            Рішучості вистачило на тиждень – діставши запрошення Тетяни Іванівни «прогулятися», Надійка слухняно потупцяла слідом, як ягня за вівцею. Цього разу доля повернулась до комендантши спиною – її розмір не завезли. Попри це вона таки допомогла Надійці вибрати благенький, але симпатичний плащик якогось сіро-чорного невизначеного кольору, коричневий светрик – гольф з високим горлом, та шерстяну спідничку до колін йому в тон.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше