8.

 Початок навчального року Надійка зустрічала з ентузіазмом, але без грошей. За цей час вона встигла відвідати «оптову базу» китайського трикотажу, де, всупереч назві, торгували вроздріб. Там вдалось розжитися дешевим спіднім і шістьма однаковими білими блузками вкрай простого крою – без жодних там рюшечок і візерунків, більш схожими на чоловічі сорочки. Та найбільшу пробоїну в бюджеті пробило взуття – наприкінці серпня, коли «бутіки» «міняють колекцію», Надійка придбала акційні  фірмові чорні кросівки «Адідас» «усього» за 400 гривень. Чорні шкіряні зимові боти з високими халявами і штучним хутром всередині обійшлись ще дорожче, на додачу вона придбала ще й шкіряні туфлі-човники, на зовсім низенькій «шпильці», звісно ж, за порадою Тетяни Іванівни. Бо треба ж, мовляв, щось зі спідничкою носити… Чому з нею не можна вдягати кросівки – Надійка так і не зрозуміла. Кросівки виявились її улюбленою річчю. Ноги в них неначе самі котилися по асфальту. Надійка, звикла до незручного взуття, що лише натирає ноги й нагадує про себе при кожному кроці, немов кайдани, у кросівках відчувала себе літаком на злітній смузі, що от-от здійметься в небо, тож сприйняла їх як диво світу, величезного, складного, і зовсім їй не знайомого…

Найкращою зміною, що настала в її житті, стала робота. За якісь два тижні місцевий дрібний кримінал і клієнти – алкоголіки залишили таки її у спокої, дійшовши колегіального висновку, що тут не розживешся. Ще якийсь час Надійка боялась навіть порадіти тому, що робота із щохвилинного випробування на міцність нервів перетворилась у напівсонну рутину, та наприкінці місяця таки несміливо погодилась із думкою, що «курс молодого бійця» завершено, а іспит на продавчиню складено.

Останньою покупкою перед початком занять став «мобільник». Надійка без роздумів придбала найдешевший, за три сотні, з круглим екраном, подібним до риб’ячого ока і дивною назвою «Моторола», що нагадувала про смердючий засіб пересування колишнього колгоспного комірника Степана, і жодним чином не асоціювалась із телефоном. Мобільник надовго став її кращим другом, даруючи ілюзію захисту. Бо в скруті завжди можна подзвонити! Про те, що дзвонити нікому, Надійка воліла не згадувати. В пам’яті телефона розмістились усього три номери: батька, Марічки і Тетяни Іванівни. Причому лише остання викликала в дівчинки якісь теплі почуття. Мало того, що допомогла пережити місяць з гаком на «нелегальному» становищі, так ще й узяла «шефство», безкорисно навчаючи засадам виживання у новому і ворожому середовищі. На додачу вона ще й чимось невловимо нагадувала сусідку Галину, що іноді крадькома пригощала сироту цукеркою… Але навіть їй Надійка навряд чи стала б дзвонити у скруті… Бо хто вона цій сімейній жінці, що має щасливу родину і навіть онуків?! Випадкова знайома, та й годі…

Самотність, якої Надійка так прагнула останніх п’ять років, показала їй свій зворотній бік, сіючи почуття тамованого страху перед майбутнім і стриманого суму, який не хотілось помічати й визнавати навіть перед самою собою… Тим з більшим нетерпінням чекала вона початку навчального року: нові зустрічі, нові подруги, враження… Настрій псувала лише одна, але нав’язлива думка: чи вистачить їй сили поєднувати роботу з навчанням. Вибирати тут не доводиться. Втратиш роботу – не матимеш, за що жити. Не зможеш вчитися – повертайся в коров’яче рабство… Шукати іншу роботу – треба мати якісь заощадження, та й де її знайдеш… Зібрати грошей не вдалося – надто багато треба було купити, приїхала ж гола-боса…

Але дорослі думки заважкі для дитячої голови, тож в останній день серпні Надійка літала, як на крилах. Тетяна Іванівна знову зробила для неї все, що могла: поселила зарані у найкращій кімнаті, де всього три ліжка, а не чотири, як навколо, і лише дві кімнати у блоці зі спільним душем і туалетом, а не три. Надійка попросила підселити Наталку до неї, коли врешті з’явиться, і зайняла собі найкраще ліжко – біля вікна. У кімнаті,  помістились ще три письмові столи у ряд за Надійчиним ліжком, під стіною навпроти – два ліжка, а за ними, біля дверей, велика шафа на три відділення. З іншого боку дверей, навпроти вікна, стояв якийсь далекий родич буфету, засмальцьований численними плямами всіх мислимих і немислимих кольорів, обшарпаним боком своїм притулившись до крайнього столу

-Тут зазвичай їсти готують! – підтвердила комендантша її здогади, і додала значуще: тільки так, щоб я не бачила! Бо пожежна безпека! А холодильник однак у кухні…

  Добре подумавши, Надійка про всяк випадок зайняла ближній до власного ліжка стіл, демонстративно кинувши на нього наплічник. Речі вона ще з ночі переклала в шафу і з сумом побачила, як багато місця там залишилось. Втім, Тетяна Іванівна радила Надійці не накуповувати одягу та взуття.

- Однак виростеш! – співчутливо буркнула вона. – Куди тоді це все?!

Не дай Бог! – ледь не вигукнула Надійка, уявивши на мить, як доростає до розмірів співрозмовниці. Добре, що думок не можна читати…

            За місяць з гаком Надійка встигла добре засмагнути. Спочатку вона, попри перший невдалий досвід,  примушувала себе кожний вільний день ходити на пляж, щоб позбутися врешті отої «колгоспної» засмаги. Зробивши певні висновки із власного куцого досвіду, намагалась займати місце поблизу людей літніх, поважних. Біля них мерзотникам буде незатишно, і речі є кому постерегти, поки купаєшся… Але згодом, коли шкіра добряче засмагла і вже не треба було сторожко слідкувати, щоб не згоріти, пляж Надійці навіть сподобався. Так приємно просто лежати, нічого не робивши! Нове, незвичне відчуття надихало, натякаючи на остаточний кінець напіврабського існування… Але сьогодні Надійка відмовилась навіть від пляжу, з нетерпінням і навіть острахом чекаючи на появу сусідок. Наче вона може на щось вплинути…