11

            Наступного дня, попри шалену втому, Надійка поверталась додому настільки щасливою, що неприємність просто не могла не трапитись. Розмістивши на столі ноутбук і переконавшись, що він таки працює, Надійка підстрибом побігла на кухню, де в холодильнику стояла повня каструля голубців. Надійка готувала, намагаючись розрахувати на чотири дні, щоб зекономити час. Однак цього разу щось пішло не так – каструлі  у холодильнику не було. Дівчина не повірила власним очам, про всяк випадок зазирнула в інші холодильники, хоча ніколи ними не користувалась, збігала до власної кімнати, потім пішла по сусідках. 

            Каструля знайшлась у хлопців, що жили у другому кінці коридора. Порожня… Вона валялась на брудній підлозі, поруч, дном униз, лежала кришка, поверх неї – чиясь брудна шкарпетка. Четверо хлопців – старшокурсників спали одягненими, поверх зіжмаканих ковдр. В повітрі літали запахи тютюну і перегару, змішуючись у знайомий коктейль. Так зазвичай пахнув батько…

            Від такого нахабства Надійці відібрало мову. Вона якийсь час мовчки стояла, дивлячись на свою каструлю як баран на нові ворота, аж поки один з грабіжників не розплющив ліве око.

-Чого тобі? – невдоволено буркнув він. – З бодуна не обслуговую… Вали…

            Хлопців в училищі було зовсім мало, в Надійчиній групі – взагалі жодного, майже всі вони вчилися на фельшерському, і через це не могли скласти собі ціну, безсоромно зловживаючи привілейованим становищем.

-Де мої голубці? – задала Надійка найдурніше з усіх питань, можливих у цій ситуації.

-Тут! – парубок поплескав себе по животу. – Можеш спробувати їх видобути назад…

-Хто вам дозволив, мерзотники?! – Надійка з подивом зрозуміла, що кричить.

-Закуски вчора не вистачило… - протягнув ліниво інший парубок, розбуджений криком, і почесав бридку кущувату борідку. – Питали, чиє – всі мовчать… Значить – нікому не треба… Ми й доїли, щоб не пропало…

            Ще один хлопець прокинувся, оглянувся навколо важким, сповненим болю поглядом, і сердито визвірився на Надійку.

-Заткнись, стерво! Голова лускається…

            Надійка мовчки підняла з підлоги каструлю і кришку, відчуваючи, що горло душать сльози. Руки чесалися вперіщити мерзотника по голові, тож міцніше притиснула каструлю до живота, розуміючи, що нічого не вдіє чотирьом дорослим негідникам.

-Щоб ви були подохли! – вигукнула, виходячи. – Щоб і до ранку не дожили!

            Спати лягла голодна, бо вже не мала сили йти до магазину. Відчуття самотності стало гострим, як ніколи.

Я зовсім одна в цьому світі! – подумала Надійка, засинаючи. – Ніхто не заступиться, не допоможе. Кожен, хто дужчий – образить безкарно. Засинала, зігнувшись на ліжку калачиком і здригаючись від ридань. Добре ще, що сусідки десь запропали…

            Наступного ранку, в суботу, Надійка заледве дочекалась, поки відкриються продуктові крамниці. Живіт вигравав марш, тож накупила смаколиків і натовклася так, що ледве дихала. І одразу ж  поїхала на куренівську «барахолку», купила там старий навісний замок і шмат залізного цепу.

Приготувавши плов, пообідала, тоді просунула цеп крізь  вушка і дужку кришки, в натяг зачепила клямку замка. Подумавши, прив’язала каструлю рештою цепу до тонких рурок, що виходили з випаровувача кудись крізь задню стінку, і защепнула замок.

            На власний подив, жодного співчуття від сусідок по гуртожитку Надійка не дочекалась, не кажучи вже про сусідів. Тепер, побачивши Надійку, дівчата сміялись, ледь не тикали в неї пальцем. Жертва нахабного пограбування назавжди здобула в гуртожитку титул «жлобихи» і вкотре щиро, по дитячому, здивувалась несправедливості цього дивного світу…