Ципа

16.

Весна підкралась непомітно. Глибокий мокрий сніг ще прикрашав собою узбіччя і двори, а от настрій зовсім змінився. Надійка відчула його передусім як жагу діяльності. Хотілось кудись бігти, щось робити. Незрозуміло: що і навіщо, але над усім цим панувало таке піднесення, що задаватись філософськими роздумами геть не хотілось. Надійка поверталась до гуртожитку разом з Наталкою, з якою здибалась випадково по дорозі, старанно оминаючи калюжі в снігу. Навколо подруги вився однокурсник Артем, наполегливо, але безуспішно намагаючись привернути до себе увагу. На відміну від Надійки під ноги він не дивився зовсім, тому ляпав навсебіч водою і мокрим снігом, неначе каченя під час дощу. Втім, здавалось, що всі його зусилля пропадають марно. Надійку він начебто ледь зауважив, тримаючись з іншого боку, за Наталкою, що відмахувалась від нього, наче від мухи.

- Маю два квитки на «Океан Ельзи!»! – виголосив він таким тоном, наче витягав козирного туза із рукава. – На сьогодні! Сходимо?

- Я ж тобі вже казала… - почала Наталка, не приховуючи роздратування.

- Я взагалі-то Надійку питав! – нахабно перебив Артем, кумедно задираючи догори трикутне обличчя, прикрашене рідкими підлітковими бакенбардами. – Чи у вас кріпосне право?

- Та ні… - зніяковіла Наталка. – Вибач, я просто недочула, чи не зрозуміла…

- Дякую! – нерішуче відповіла Надійка, з подивом усвідомлюючи, що її вперше в житті хлопець запросив на побачення. По справжньому! Від здивування вона забула навіть поцікавитись, що це за океан такий із жіночим ім’ям, а тим паче де він знаходиться.

- Опівсьомій біля входу! – видихнув Артем і одразу ж десь подівся, не встигла Надійка й оком кліпнути.

-Ти правда збираєшся йти? – здивовано запитала Наталка надвечір, побачивши, що Надійка заходилась чепуритися.

- Звичайно! – Надійка аж розсміялась. – Перше побачення в моєму житті, між іншим…

-Так, але… - Наталка замовкла, не знаючи, що сказати.

-Ти що, якісь види на нього маєш? – здивувалась Надійка. – При мені ж відшивала!

-Та ні! – розсміялась Наталка, але якось невесело. – Куди мені стільки щастя…

- Взагалі-то я майже впевнена, що він тебе запрошував, а на мене лише звернув, щоб відкоша не діставати – розсміялась Надійка. – Може й не прийде зовсім, на жарт зведе. Але мені байдуже – що я втрачаю? Вечір в інтернеті? Так він мені вже набрид. Прогуляюсь та й повернусь!

       Надійка вже подивилась у тому набридливому інтернеті, що йдеться про рок-концерт у палаці «Україна». Що таке рок – вона мала лише зовсім приблизне уявлення, в палаці тому теж не була ніколи. Але то дрібниці – головне, що на роботу вона в кожному разі має встигнути. Навіть якщо Артем таки прийде…

       Артем перевищив усі її сподівання. О пів на сьому він уже чекав біля входу, тримаючи в руках три ніжно-рожеві тюльпани у прозорій упаковці, перев’язаній стрічкою з легковажним бантиком. Парубок зустрів Надійку приязною посмішкою, подарував квіти, тоді повів усередину, лагідно підтримуючи під лікоть.

       Палац справив на Надійку цілком приємне враження: по просторих, яскравих холах неспішно гуляла різношерстна публіка, від зграйок дівчаток шкільного віку до солідних подружніх пар років по сорок у дорогому вбранні. Над усім цим калейдоскопом панував веселий гамір, забезпечуючи атмосферу свята. Надійка чинно ступала по килимах своїми шпичаками, тримаючи хлопця під руку і роздивляючись довкола, не приховуючи цікавості. В грудях щось радісно цвірінчало, наче курча, що біжить до квочки.

       Сам концерт Надійці не сподобався. Якісь чоловіки горлали на сцені щось незрозуміле і, як на її сільський смак, геть немелодійне. Але глядачі сприймали дійство із захватом, неначе їх раптом об’єднала в єдине ціле і кудись понесла разом якась незбагненна сила. Публіка почала розхитуватись цілими рядами у такт музиці, дедалі більше відчуваючи це єднання. Під кінець відділення зал колихався, як величезне живе море. Тобто океан… Мабуть це і є той Океан, на честь якого вони називаються – думала Надійка, намагаючись не відставати від публіки і в той же час не відчуваючи того пориву, що мав би залучити її до гурту.

       Під час антракту Надійка відхилила пропозицію Артема піти до буфету.

-Не люблю стояти в чергах, - м’яко сказала вона, намагаючись не образити кавалера. – Давай краще прогуляємось. Тут так гарно…

       Їй дійсно було невимовно добре. Може тому, що вона вперше відчула, як приємно йти на високих підборах, спираючись на тверду руку кавалера, відчуваючи поруч надійну опору. А може їй передалась та атмосфера балу, що панувала навколо, і хотілось бути його учасником, а не глядачем. Чи може квіти, що вона обережно тримала у лівій руці, п’янили її тонким ароматом? Хто зна.

       Після концерту Артем шляхетно подав їй пуховик, допоміг вдягтись, тоді чинно повів додому. Надійка раптом відчула себе світською дамою з історичного фільму. Дорогою їй хотілось обійняти кожного зустрічного, заспівати, зробити щось хороше. Не важливо, для кого. Просто так, без жодної причини. Вона відчувала, що аж пританцьовує, шукаючи виходу тій веселій бурі, що панувала в душі.

       Вже неподалік гуртожитку Надійка послизнулась, підвернувши ногу. Артем легко зловив її, пригорнув до себе обома руками. І раптом поцілував просто в губи, рвучко нахилившись. Надійка розгубилась від несподіванки, не спромоглась навіть відповісти на поцілунок, тільки ткнулась носом у Артемову куртку і так завмерла, переводячи подих. Перший у житті поцілунок залишив на її губах зовсім неприємний аромат тютюну, ментолової жуйки і ще чогось неапетитного, та що з того, коли душа співає!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше