Ципа

19.

, що перша Надійчина зміна припала на новорічну ніч, звісно ж не було випадковістю. Та дівчина воліла над цим не замислюватись. Зрештою, це дурне, надумане свято вже давно не викликало в неї ніяких теплих думок, самі лише спогади про маму. Як вони удвох наряджали ялинку… Тепер у їхньому домі знов наряджають ялинку, але вже не для неї. Надійка щиро не розуміла тієї дивної магічної сили, що її люди чомусь приписують миті, коли годинник відраховує останні секунди старого року. Адже очевидно, до астрономічний рік не закінчується опівночі, інакше високосних років не було б. Не летить же земля раз на чотири роки по довшій орбіті?! Ніч як ніч, нічого особливого – думала собі Надійка, сидячи над ліжком сивої бабусі з гачкуватим носом. Вона щиро не почувалась скривдженою, лише дивувалась людським забобонам…

Чергування біля ліжка виявилось зовсім не таким виснажливим, як робота продавчині. На додачу Надійка примудрилась ще й добряче виспатись, хоч і уривками. Принаймні вдень першого січня, коли всі добрі люди сплять аж до вечора, Надійці спати зовсім не хотілось. До гуртожитку вона повернулась бадьорою, як ніколи. Наче з відпочинку, а не з роботи. З того дня й почалось її нове життя. Дівчина потроху відкривала для себе численні київські музеї, театри, виставкові та концертні зали. Все це на перших порах нагадувало їй паралельний світ, куди вона перенеслась випадково, а її знайомі взагалі не здогадуються про його існування.

В цьому світі гарні, добре вдягнені люди неспіхом, без сутолоки й штовханини, поважно прогулювались прекрасними залами, більш схожими на палаци, аніж на приміщення, в яких зазвичай проходить життя. Надійка полюбила художні музеї, особливо Російський і Західний, розташовані в неймовірно гарних, але водночас і затишних особняках Терещенків і Ханенків, видатних меценатів минулого. Звичайно, колекції цих музеїв не йшли в жодне порівняння з московськими чи пітерськими. Що поробиш, колонія не може мати таких скарбів, як метрополія… Наслідки минулого грабунку, що в цих стінах виглядали як ніде наочно, Надійку не турбували зовсім – вона не мала, з чим порівняти. Їй подобались чудові інтер’єри, затишок і прохолода, відсутність натовпу, і навіть якесь невловиме, чарівне відчуття причетності до високого мистецтва, щось таке, що й не висловиш…

Подобались дівчині й театри, насамперед Національна опера. Не тому, що вона мала схильність до класичної музики, швидше навпаки. Оперні й балетні вистави видавались їй на початку навіть нудними… Але атмосфера свята буяла тут якимись особливими, невимовними барвами. Публіка, що збиралась на нижніх ярусах і в партері, незмінно радувала око. Поважні кавалери в гарних костюмах чинно вигулювали дам у вечірніх сукнях, неспішно розкланюючись зі знайомими. Надійка любила в перервах спускатись униз, щоб побродити поміж них, долучаючись тим самим до атмосфери свята, що панувала в цих стінах, або дивитись згори, з галереї першого ярусу, на це чарівне життя, що нагадувало декорацію історичного фільму. Вкупі з оркестровою музикою і золоченими, вкритими ліпниною стінами й стелями, все це разом складало невловиму атмосферу балу, як Надійка уявляла його за історичними фільмами. Вона мимоволі відчувала себе на цьому балу принцесою, нехай і самотньою…

Нагорі збиралась простіша публіка. Надійка сиділа переважно поміж випадкових людей, які часто взагалі не розуміли, куди потрапили… Тутешня публіка її дратувала. Усім, починаючи від розв’язних манер, і закінчуючи кричущими несмаком вбраннями і різкими запахами дешевих парфумів. Та найнеприємнішою видавалась їй звичка розмовляти під час вистави. В цьому було щось блюзнірське.  Коли якась розхристана, вульгарна баба у залі неначе ставала частиною високої трагедії, що розігрувалась на сцені, свинячим рилом влазячи в калачний ряд...  Надійка не наважувалась робити таким істотам зауваження, просто намагалась відсісти куди подалі…

Того дня сусідки попереду видавались абсолютно нестерпними. Дві товстелезні жінки, розмальовані, неначе циркові клоуни, чесали язики без передиху, заглушаючи оркестр. Як на гріх, йшла одна з улюблених Надійчиних вистав – «Севільський цирульник», неперевершена музика якої дивним чином бадьорить кров, покращує навіть безнадійний настрій і утверджує любов до життя…

-Вельмишановні леді! – урочисто проголосив у перерві Надійчин сусід зліва, явно звертаючись до язикатих потвор. – Я не розумію, що могло привабити вас, справжніх титанів духу, до цього жалюгідного низькопробного видовища? Навіщо такі жертви?! Ви могли б спокійно взяти пузир, оселедця, та й поспілкуватись по душам… Ще б і зекономили трохи. Самі б не мучились, і нас не мучили… 

Надійка не витримала і розсміялась. Кілька голосів навколо приєднались до неї. Одна з осміяних жінок повернулась до насмішника і нерозбірливо гаркнула на нього. Щось про яйця, які беруться вчити курку…

-Та це  я від заздрощів! – не кліпнув оком парубок у сірому костюмі. – Навіть не кожному ішаку Бог дає такий неповторний, чарівний тембр голосу, що вже про людей казати…

І сталось маленьке диво: дві нахабні, вульгарні баби втекли, не витримавши того іскристого, веселого сміху, що дивний сусід так легко видобув з публіки.

-Дякую… - ледве чутно мовила Надійка, не наважуючись навіть повернути голову, щоб подивитись на чудернацького сусіда, хоча відчувала, що згоряє від цікавості.

-Та нема за що! – поблажливо відгукнувся сусід приємним баритоном. – Завжди радий допомогти. Особливо собі…

-Я вже думала, що намарно прийшла, однак нічого не почую…

-Увертюру пропустили! – заперечив сусід. – Найяскравіше місце…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше