Ципа

20.

На побачення Надійка йшла з острахом, пам’ятаючи Артема. До того ж зовсім не була певна, що це не розіграш. Надто вже зручна з неї мішень для усіляких гострословів і негідників: одразу ж видно, що заступитись нікому. Тож чим ближче підходила вона до величної будівлі Миколаївського костелу, тим дужче хотіла, щоб той дивак взагалі не прийшов. Тим більше, що натовпу перед дверима не спостерігалось – так, кілька окремих постатей завмерли на асфальті… Надійка навіть засумнівалась: а чи не переплутала адресу? В тому інтернет часом таке пишуть… А чом би й не писати, якщо ніхто ні за що не відповідає…

Коли дівчина вже підходила до будівлі і роззиралась навколо в пошуках каси, дивакуватий тромбоніст неначе зконденсувався з повітря чи просто виник на рівному місці. От секунду тому не було його,  і раптом – бац! Замість букета він обдарував Надійку фірмовою посмішкою що, здається, на мить освітила все навколо небесним сяйвом і простягнув їй якусь синю книжечку.

-Доброго вечора! Сьогодні будеш Маргаритою. Не переплутай, раптом спитають. Негарно забути, як тебе звуть!

Надійка була настільки здивована, що навіть не помітила, як дивак перейшов на «ти». Вийшло це в нього легко й не образливо. Верейчук Маргарита Андріївна, студентка Музичної академії – прочитала здивована Надійка. З документу на неї дивилось гостре дівоче обличчя, якщо й схоже на неї, то лише віддалено.

-Навіщо це? – здивовано запитала Надійка.

-Музиканти не платять за квитки, - пояснив парубок. – Давня традиція. А то колеги не поважатимуть…

-А що, Маргарита Антонівна на концерти не ходить, вдома сидить? – поцікавилась Надійка вже всередині. Напівпорожня концертна зала, що займала весь простір собору, виглядала суворою і водночас прекрасною. Строгі лінії готичних колон і арки кам’яних склепінь на недосяжній висоті над головою наводили на думки про вічне, а м’яке, ненав’язливе світло неначе запрошувало насолодитись музикою. І медитацією…

-Вона здебільшого по кабаках, - відмахнувсь парубок. – Там аусвайс не потрібен…

Концерт вразив Надійку просто в самісіньку душу. Вона навіть не уявляла собі, що такі грубі інструменти можуть стати джерелом настільки яскравої, іскристої, неймовірно чарівної музики. Кожна мелодія дарувала відчуття свята, балу, якоїсь божевільної круговерті. Надійка ніколи не чула нічого подібного… Крім того, її погляд манив і притягував величний орган, що зайняв усю площу колишнього вівтаря, виблискуючи металевими трубами і чаруючи дивною чорною іконою, підвішеною над пультом органіста.

Концерт йшов без перерви, тож коли за якихось півтори години ведуча оголосила про його закінчення, Надійка почувалась окраденою. До того ж, вона потай мріяла почути у другому відділенні орган…

-Не сподобалось? – неначе вловив її настрій парубок.

-Навпаки, дуже сподобалось, - усміхнулась Надійка. – Настільки, що втратила лік часу. Неначе одна мить…Особливо остання мелодія… просто неймовірна…

-Музика на воді, - парубок знову подарував їй коротку усмішку. – Старий підлиза Гендель…

-Чому підлиза?!

-Він ще змолоду втік був від Ганноверського курфюрста. Той наобіцяв йому золоті гори, а виявився рідкісним скнарою… Тож і накивав п’ятами, як у музикантів заведено… Не дочекавшись закінчення контракту.

-Далеко забіг? – не втерпіла Надійка.

-Аж в Англію! Далі нікуди, в ті часи там закінчувалась цивілізація… Але клятий курфюрст дістав його й там! Приперся до Лондона і коронувався там, як король Георг. А в Генделя вже місце закришене, всі навколо свої, пригодовані… А найважливіше – пенсія від королеви Ганни. Двісті фунтів… У ті часи пенсію далеко не всім платили, як оце зараз… Треба було добряче вислужитись. І за кордон її не висилали, «мастеркарту» тоді ще не придумали. Хочеш отримувати – сиди в Англії. Словом – вили чуваку… Двісті фунтів… Срібла, між іншим… Тоді в Англії такі доходи не всі лорди мали. Тут хочеш не хочеш,  а прогнешся. Ну от набравсь Гендель нахабства, написав найвеселішу музику, яку лише міг собі уявити, і до палацу. Давай, мовляв, якось домовлятись… Хто старе пам’яне, і все таке… Мовляв, іншого Генделя в тебе однак нема, тож давай на мирову, як Жорик з Жориком… А король Георг любив повеселитись, і знався на цій справі. І пенсія вже через парламент затверджена, нових видатків не потрібно. Ну що ж, думає, ну мочкану я цього Генделя, а хто мені тоді на дудці гратиме? Так і замирились…

-А в цьому костьолі і служби бувають? – запитала Надійка.

-Це не до мене! – відмахнувсь парубок. – Піп, то мій класовий ворог!

-Чому?

-Та вони, кляті, мене щасливого дитинства позбавили!

-Як це?!

-Конкуренція. Колись батько жив на всю губу, ну і родина з ним… Три – чотири рази за день жмура грали! А це від п’яти до десяти! Рублів! Кожному! Тоді не кожен міністр стільки заробляв, як батько! Наче сир у маслі купались… А потім поганці ці червоножопі усі  в церкву побігли, немов їм пороблено! Ще вчора науковим атеїзмом мучили, а сьогодні пику хрестять! І все… Тупе стадо слідом за ними почвалало, опіум відгрібати… А тато програв конкуренцію. Залишились мені лише спогади, яке в сестри щасливе дитинство було… А я вже застав, як на хлібі й воді сиділи… нечесно конкурують, мерзотники! Ні тобі ліцензії, ні довіреності від Бога не мають, а весь ринок під себе підім’яли… Тепер без попа нікого не хоронять… А на весілля духових не кличуть, не заведено. Там синтезатори, гітари, усе таке. Звикли, що як духові – то значить траур. Ідіоти! От ти мені скажи: хіба сьогодні сумна музика була?! Траурна?!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше