23.

Сем упав Надійці, неначе сніг на голову. Подзвонив якось увечері й запросив на концерт «Київських солістів». Не запитав навіть, як провела вона це літо, як наче вчора бачились…

На побачення дівчина збиралась з відчуттям ледь відчутного суму. Взуваючи нові туфлі на шпичаках з модним золоченим носочком, головну обновку цього літа, раптом подумала, що Сем однак не помітить, хоч у ластах прийди… Втім, шпичаки бодай трохи згладжували карикатурну різницю  у зрості. І давали підставу міцно тримати Сема під руку…

Того дня Надійка відкрила для себе ще один київський концертний заклад  - Велику залу музичної академії. Надійка не раз проходила повз неї по Хрещатику, але ніколи не звертала уваги. Надійці сподобалось горішнє фойє, де вони неспішно гуляли в перерві, під враженням віденських класиків у виконанні чудового камерного оркестру. Від величезного приміщення, опоясаного безлюдною галереєю, віяло прохолодою, свіжістю, і водночас якимсь аристократичним запустінням… Сем поводився спокійно і приязно, як завжди. Пройшовся незлостиво по виконавцях, пригадав добрим словом «чумового діда» Которовича, вже покійного засновника оркестру і віртуозного скрипаля.

-Ти хотів би грати з ними? – напівжартома запитала Надійка.

-Кожен би хотів, - пробурчав Сем, - та не кожен зміг би…

Про літню поїздку на море Сем не зронив ані слова. Надійку теж не питав, як провела літо. Неначе вчора бачились…

-Не розумію, навіщо Сальєрі отруїв Моцарта…- ляпнула Надійка дорогою додому.

-От клята мавпа! - Сем розсміявся і довго не міг заспокоїтись. – Оббрехав усіх, кого міг… В грубку його, в грубку! Ніколи не читай це лайно!

-Яке?  - не зрозуміла Надійка.

-Пушкіна… І нікому таких дурниць не переказуй, надто музикантам. Засміють!

-Чому?!

-Знаєш, я доволі критично ставлюсь до старших колег по цеху, але старий добрий Тоні – це мабуть найсвітліший образ в історії музики. Власне, саме йому ми завдячуємо Віденською школою. Без нього нічого цього взагалі не було б… Це був не просто абсолютний геній, але насамперед добрий друг і покровитель музикантів. У світі музики панує злоба, заздрість, ревність – мабуть більше, ніж будь-де інде. Якби ти знала лише, як справжні генії чубились за дурниці і гризлись за копійку… Тоні був іншим, він лише роздавав – щедрою рукою. І як це не дивно, до нього й поверталось. Сторицею… Його ще дитиною - сиротою здибав у Венеції Гессер, композитор і скрипаль, але головне – вихователь австрійського цісаря… І забрав до Відня, вражений його талантом… В двадцять років Тоні був уже директором і головним диригентом віденської опери. Він поставив опери Моцарта і дав малому негіднику путівку в життя, по суті – зробив з нього композитора, познайомивши з творами Баха і Генделя, майже невідомими в ті часи… Одного разу портовий вантажник приніс   йому додому мішок овочів і, побачивши скрипку, попросив дозволу зіграти. Досить носити мішки! - сказав Тоні, послухавши його гру. Гайдном будеш! За місяць він вже служив капельмейстером у князя Естергазі... Тоні було тоді лише шістнадцять років, але він вже був Великим… Він підтримав власним колосальним авторитетом оперну реформу Глюка, утвердивши сучасну оперу, яку ми знаєм сьогодні. Всі інші віденські класики – його учні. Бетховен, Шуберт, Ліст, Черні, Брукнер – гордість і слава Віденської школи… Власне, на його учнях школа й закінчилась. Їх учнів слухати вже неможливо…

-Кого?

-Малера, Шьонберга, та… та біс і з ними. Бездарів повно, зануд теж. А Тоні був один. Тобі ж сподобалась «Венеціана»?

-Чудова симфонія… - ледь чутно відповіла Надійка. – Мені здалось, що це Моцарт.

-Правильно здалось! – зареготав Сем. – Вольфік драв з Тоні нещадно. Недарма ж хитрий Которович придумав виконувати його твори після «Венеціани». Щоб навіть слухачі допетрали, де першоджерело.  З його «Данаїд» Моцарт надрав на «Дон Жуана», а Бетховен – на «Фіделіо». Та хіба лише вони… Якщо подивитись ширше, то «Пікова дама» - це переспів його «Тарара», що йде в паризькій Гранд-Опера вже третє століття поспіль… Крім того, це була людина-оркестр. Віртуозно грав майже на всіх тогочасних інструментах. Не повіриш, але Сальєрі, Моцарт і Гайдн час від часу грали публічні концерти струнним кватретом. І першу скрипку грав якраз Тоні. «Віртуозу» Моцарту зазвичай діставався альт…

Найвидатнішим піаністом досі вважається Ліст. В старості він зажив такої слави, що послухати його приїздили з усіх кінців світу. До останніх своїх днів він по багато годин вправлявся у грі, а коли здивовані журналісти запитали, навіщо він це робить, навіть ставши недосяжним і неперевершеним, старий Ференц зітхнув і сказав: Я досі пам’ятаю, як грав вчитель… Хоч би раз дав Бог так зіграти…

-О… інтелігенти гуляють! – долинув раптом до Надійки бридкий гунявий голос. Вона відірвала погляд від Сема і подивилась уперед. Просто перед нею стояв якийсь уркаган у шкіряній куртці, недбало крутячи в пальцях ножа.

-Стій, прийшли! – густим сиплим басом загудів ще один чолов’яга, майже з Сема зростом, підходячи справа. Зліва немов з під землі виріс третій – невисокий, але напрочуд носатий. Надійка мимоволі стиснула лікоть Сема, і відчула, що той намагається вирватись, тож мусила відпустити, долаючи власний страх.

-Ти вільний, можеш іти, - глузливо посміхаючись, заявив гунявий. – Хлопцями не цікавимось.

-Щось не зрозумів? – засипів бас, шарпаючи Надійку за лікоть. – Дуй звідси, поки живий…