25

Тепер кожен ранок починався думкою про Сема. І нею ж закінчувався… Надійка тримала телефон у кишені, не довіряючи слуху постійно його обмацувала, чи не вібрує… Врешті, коли за тиждень телефон таки задзвонив, Надійка впустила його на підлогу. Запинаючись від хвилювання підбирала слова, щоб привітатись, коли з подивом почула старечий голос.

Іван Андрійович запрошував до себе, постійно вибачаючись, що не може залишити дружину, щоб привезти їй борг.

Значить, таки жива! – радісно подумала Надійка, записуючи адресу. Їй вдалось зробити хоча б маленьке добро в цьому злому світі. І Господь їй вже віддячив, подарував кохання. Справжнє, на все життя…

Іван Андрійович мешкав у трикімнатній «сталінці» біля проспекту Перемоги. Господар зустрів Надійку на порозі ніяковою посмішкою, запросив до кімнати, де лежала дружина.

-Ось, дитино, тримай гроші, дай тобі Бог здоров’я, - господар простягнув Надійці зім’яті купюри. – А я за тебе молитимусь, не залишила самого на старості…

-Я ж казала, що можу почекати, - нерішуче відповіла Надійка. – Вам же тепер ні за що жити буде до наступної пенсії…

-Я ще цю не отримав, - відмахнувся господар. – Продав дещо, та й усе. Тоді з переляку не згадав, що маю орден. А вони тепер не дешеві, як з’ясувалось. Повно дурнів, що з них колекції збирають. Тут на Нивках у них гніздо…

-Як же можна орден продавати? – здивувалась Надійка. – Краще б я почекала…

-А на біса мені орден неіснуючої держави?! – знизав кістлявими плечами Іван Андрійович. –«Знак пачота»! Ну от що це за «пачот» такий, що залишили помирати без копійки? На біса мені такі нагороди?! Посидь з Машею, я чаю зварю…

Надійка, що вже хотіла йти, мимоволі погодилась, розуміючи, як тяжко зараз доводиться старому з паралізованою дружиною. Вона сіла біля ліжка, взяла бабусю за руку, і та раптом відкрила очі і подивилась цілком осмислено. З куточка ока скотилась повільна стареча сльоза.

Іван Андрійович повернувся за кілька хвилин з табуреткою в руках. Потім приніс дві чашки й тарілку печива.

-Вона при тямі, все розуміє, лише говорити поки що не може! – радісно пояснив господар.

-Як же ви житимете так на самоті?

-То все дрібниці! – з блаженною усмішкою відповів старий. – Головне, що ми разом. Вона тут, зі мною. Решта – пусте.

-Я їй масаж робитиму, мене в лікарні навчили!- з незбагненним ентузіазмом пояснив господар, проводжаючи дівчину до дверей. – Вона підведеться, от побачиш! Все тепер буде добре, ти тільки заходь, хоч іноді… Не забувай нас…

Надійка дивилась у його щасливі очі і заледве стримувала сльози. Розплакалась вже надворі…