Ципа

28.

Десь раз на місяць Надійка навідувалась  до Івана Андрійовича. Намагалась не зловживати гостинністю, але відчувала, що її тягне туди, немов магнітом. Мабуть, душа прагнула позбутись самотності. Підсвідомо Надійка уявляла їх своїми бабусею і дідусем. Рідних у неї ніколи не було. Мама виросла в дитячому будинку, з батьком познайомилась, коли він служив в радянській армії. Одразу ж по демобілізації побралися… Це власне і все, що знала Надійка про власний рід. Батькових родичів чомусь ніколи не обговорювали в її присутності не лише батьки, а й односельці. Немов заціпило усім. На Надійчині запитання завжди звучала однакова відповідь: Виростеш – дізнаєшся. А тепер, коли Надійка виросла, їй і на думку не спало питати в батька про його родичів. Досить з неї його самого. Врешті, якби вона була кому потрібна – вже давно об’явились би, не чекали, що дитина сама їх шукатиме.

Надійці приємно було спостерігати, як Марія Павлівна потроху повертається до життя. Новорічну ніч дівчина теж провела в гостях, дуже вже запрошував Іван Андрійович. Люба з Вірою, щоправда, образились, бо знов хотіли скинути на неї новорічне чергування, але Надійці було байдуже. Цією роботою вона вже не надто дорожила. Тим більш, що по мірі наближення повноліття почувалась все більш вільною. За кілька місяців вона вже сама зможе вибирати, де їй працювати…  Надійка прийшла раніше, допомогла старому приготувати святкову вечерю. Марія Павлівна вже сідала на ліжку, ворушила руками й ногами, щоправда вставати чи навіть їсти самостійно ще не могла – руки й ноги слухались погано. Іван Андрійович годував її власноруч, з ложечки, Надійка мов зачарована спостерігала за цією зворушливою сценою. Вона вже чимало дізналась про життя подружжя. Старі сорок років пропрацювали на одному підприємстві, він – інженером, вона – бухгалтером, там і познайомились. Були в них і діти. Але що з ними сталось – Надійка не знала. Побачивши на стіні фото молодого кучерявого хлопця з мужнім квадратним обличчям і синьоокої білявої дівчинки років десяти у синьому пляттячку, Надійка не втрималась і запитала про них господаря. Дітки… - насилу видушив він з себе і розплакався. Тож Надійка більш не наважувалась розпитувати, куди вони поділись…

Таємниця частково розкрилась сама собою вже повесні, наприкінці березня. Відгукнувшись на чергове наполегливе запрошення Івана Андрійовича, Надійка заїхала в гості після навчання, і застала у квартирі незнайомого чоловіка доволі неприємної зовнішності. Широкий і кряжистий, але на подив худий чоловік років сорока – сорока п’яти, із змарнілим обличчям і недобрим поглядом колючих очей з під насуплених брів, зустрів Надійку посмішкою, яка, вочевидь, далась йому нелегко через відсутність практики.

-Артур! – представився він, але руки першим не подав. Надійка, намагаючись збагнути, хто б це міг бути, несміливо простягнула таки йому руку.

-Надія… - дівчина замовкла, не знаючи, що ще сказати, і жалкуючи, що прийняла запрошення. Новий знайомий їй зовсім не сподобався, не сказати більше…

Марія Павлівна напекла пиріжків – м’яких і духм’яних, з апетитною рожево-коричневою шкоринкою. Як їй це вдалось – Надійка не розуміла. Господиня навіть ходити до пуття ще не могла. Іван Андрійович швидше тягав її на собі, аніж водив по квартирі…

Вже за столом Надійка зрозуміла, що цей Артур і є їхнім сином. На фото він був геть іншим, і справа не лише у віці…

-Святкуємо моє повернення, - Артур знову спробував усміхнутись, лякаючи тим Надійку. – Я лише вчора відкинувся. –Тобто звільнився, з ув’язнення – пояснив він, наштовхнувшись на здивований погляд.

-А за що вас… - запитала Надійка і прикусила язика, та було вже запізно.

-За вбивство, - охоче пояснив Артур, - групи осіб, за попереднім наміром…

Надійці вчулась прихована гордість у його хриплому голосі. От тобі й маєш знайомого…

-Довічне дали, - не кліпнувши оком вів далі Артур. – А оце передумали. За зразкову поведінку, так би мовити. П’ятнадцять років відсидів, як один день, і нікого за цей час не вбив. От вони на радощах і звільнили…

Надійку здивувала щира радість господарів з повернення сина. Здавалось би, тут треба добре подумати, чи варто радіти…

-Я дуже завинив перед батьками, - після чарки Артур повісив голову і склав у замок покручені пальці з випираючими суглобами. – Занадто молодий був, гарячий… не думав, що відповідальний й перед ними теж… Я тоді взагалі ні про що не думав… І Оля, знов таки… хто ж знав, що так складеться…

-Жалкуєте за вбитими? – наважилась запитати Надійка.

-Що ти! – відмахнувсь Артур. – Я ж цілу банду завалив. Один! В нормальній країні мені б нагороду дали…

-Ви в міліції служили? – ляпнула Надійка і почула, як Артур подавився котлетою.

-Бог милував! – відповів він за кілька хвилин, поки Надійка досадувала на свій дурний язик. – Я кооператором був. Ти мабуть і слів таких не знаєш. Так називались перші бізнесмени у лихі вісімдесяті - дев’яності…  Кафешку тримав власну. В доброму місці, центр, самий жир… Рано почав, от і встиг розкрутитись… Платив бандюкам, не геройствував… Але їм платити – що вовка годувати. Лише апетит нагулюють. Врешті вирішили вони мій бізнес зовсім «віджати». Вивезли мене в ліс, могилу копати примусили. В ній я їх і закопав. З нотаріусом їхнім разом… Сподівався, що на тому й окошиться, та де там… Це розумні на власному прикладі вчаться, дурні не вчаться зовсім… Подзвонив мені їхній хрін з гори, сказав, що вб’ють усю родину, якщо впиратимусь. А я від закопаних у лісі два «макара» успадкував. Так оскаженів від почутого, що пішов у їхню «качалку» і розстріляв усіх, як у тирі. Думав, іншим наука буде… Але в того хріна свій хрін був, далеко нагорі. Він мене на кічу й прилаштував. По бєспрєделу, бо доказів я не лишив. Свідки знайшлись, що мене упізнали, надійні й недорогі. Докази підкинули… Думали, наука мені буде.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше