31.

Увесь наступний день Надійчині думки мимоволі крутились навколо дивного хлопця, що зник із її життя так само раптово, як і з’явився. Думки ті радували й засмучували одночасно. Радували, бо відволікали від Сема, а засмучували… Надійка й сама до пуття не знала, чому. Але потай досадувала на себе. Можна ж було хоча б назватись, познайомитись, може все склалось би інакше. Хоча сама ж наче вчора хотіла чкурнути від нього якнайшвидше… І навіщо їй такий кавалер, якщо подумати? Надійка не розуміла, що  з нею коїться  і від того лише більше сердилась. На себе, звісна річ. Але трохи й на пихатого рудого незнайомця,  що так зневажив нею, а трохи й на Сема – за те ж саме. Знічів’я Надійка довго розмірковувала, як звати дивного парубка, яке ім’я пасувало б до такої зовнішності. Мабуть, щось екзотичне, як він сам... Максимільян, Парфеній, Сільвестр, Аполінарій… - в уяві раз по раз виникали якісь чудернацькі імена, яких вже й не зустрінеш, принаймні – у сучасників…

Заглибившись у такі думки, Надійка не одразу збагнула, що бачить перед собою знайоме обличчя, а потім просто не повірила власним очам. На лавочці біля дверей гуртожитку сидів той самий парубок, не криючись розглядав Надійку і явно насолоджувався досягнутим ефектом. Вдало знерухомивши дівчину подивом, парубок підвівся, ступив кілька кроків назустріч і простягнув їй квіти – три рожеві тюльпани у прозорій упаковці.

-Це тобі, - просто мовив він, додаючи до скромного букета нескромну широку посмішку. – Може прогуляємось, як маєш час?

-Ну… я тільки з навчань… - розгублено пробурмотіла Надійка, намагаючись зібрати до купи думки, що розбігались, неначе налякані кролі із загону. – Маю перевдягнутись…

-Я не поспішаю, - парубок всівся на лаву з таким виглядом, наче збирається провести тут решту життя. – Почекаю тебе тут…

Надійка кілька хвилин безладно бігала по кімнаті, потім таки взяла себе в руки. Поставила квіти у банку з водою, на своєму столі. Наспіх перекусила чаєм і булочкою. Хотіла вдягти вчорашнє літнє платтячко із тими ж зрадливими туфлями, та одразу ж передумала. Хто зна, як воно повернеться Може ще втікати доведеться… Та й прогулянка може затягнутись, а увечері ще холодно. Врешті зупинилась на джинсовому костюмі та кросівках. Поглянула на себе в дзеркало і скривилась. Дійсно, вирядилась, наче хлопець… Хотіла було вдягти щось інше, але не придумала що. Плаття чи спідничку до кросівок не прийнято… Проти туфель ноги бунтують… Врешті залишила все як є, підвела губи, бризькнула за вухом парфумами і вискочила за двері. І всю дорогу досадувала на себе, що вдяглась наче хлопець…

-Мене звати Надія – дівчина таки не витримала мовчанки, що аж дзвеніла в повітрі.

-Петро! – парубок всміхнувся і Надійка вирішила, що це ім’я зовсім йому не личить. Воно асоціювалось із апостолом, непохитним, немов скеля. А з цього який камінь?! Витрішкуваті очі, ніс картоплиною, саме худе, як опудало… Нічого монументального в його зовнішності Надійка не побачила. А врешті, що їй до зовнішності, - вирішила дівчина. Схоже, хлопець вихований і не надто приставучий, тож на супутника для прогулянок згодиться… Про більше Надійка й не мріяла – досить з неї Сема. Навидумуєш собі Бог зна чого, а потім сама й мучайся. І поскаржитись нікому, а головне – ні на кого…

Петро провів Надійку мальовничою стежкою вздовж пагорба над Дніпром – від парку Слави аж до стадіону «Динамо». Надійка навіть не підозрювала про її існування… Дорогою Петро таки трохи розговорився,  і Надійка з подивом з’ясувала, що у них багато спільного. Непомітно для себе Надійка переповіла в загальних рисах чи не всю свою біографію…

-Я теж сирота, - співчутливо мовив Петро. – Батько загинув, як мені сім років виповнилось. Але я його пам’ятаю…

-Мама за рік вдруге заміж вийшла, - продовжив Петро після тривалої паузи. – А мене у «суворівське» училище здала, щоб не заважав новому життю…

-Ні, ти не думай, я зовсім не проти, щоб вона була щасливою, навіть радий, що в неї склалось життя. Шкода лише, що мені не знайшлось у ньому місця…

-Їздиш до неї хоч іноді? – поцікавилась Надійка. – Я в батька вже три роки не була, і не тягне…

-А мене тягне, - скрушно пробурмотів Петро. – Влітку на два місяці їду додому. Хоч і розумію, що ніякий то не дім.  У тебе там хоч хата, що про маму нагадує, а в мене й того нема – квартиру зміняли на велику, коли з’їзхались. У них своїх дітей двоє.

Надійка помітила, що слово «своїх» хлопець мовив з прихованим болем.

-Я їм намагаюсь очі не мозолити, влітку є куди піти… - насилу закінчив Петро гнітючу думку. – У нас там теж Дніпро, у Черкасах…

-А де жити думаєш? – не втрималась Надійка. – Ну, потім… як довчишся…

-Поїду, куди направлять, як тільки погони отримаю. У нас не вибирають. Військо є військо…

-Я чула, офіцерам квартири дають…

-Теоретично. Насправді – місце в гуртожитку, сімейним – кімнату. А квартира… то так… колись… у світлому майбутньому…

-Завтра маєш час?  - запитав Петро вже перед самим гуртожитком.

-Ну… з півтретьої, як заняття закінчаться – здивовано відповіла Надійка. – Але мені увечері раніше треба повертатись, я в нічну підробляю.

-А ким?

-Сиділкою. Ким ще може майбутня сестра підробляти…

-Я теж завтра в нічну. Охоронцем, - у тон їй відповів Петро. – Ким іще може майбутній офіцер підробляти…