32.

Надійка, немов зачарована, спостерігала за цівочками води, що стікали зі старого металевого весла у зеленуваті дніпровські хвилі. У першу ж після знайомства суботу Петро влаштував їй сюрприз – привіз у Гідропарк, привів до якогось старого обшарпаного причалу, оброслого похилими вербами, та й повіз кататись човном.

-У знайомого позичив, - пояснив він здивованій дівчині. – На цілий день. Тож не маємо куди поспішати.

Він і не поспішав – гріб плавно й повільно, чіткими, розміреними рухами просуваючи човник між дніпровських острівців, часто просто по густих зелених водоростях.

-Не варто, - всміхнувся він, коли Надійка, не втримавшись, нахилилась до білої лілеї, що вже виткнулась поверх зелених водяних лопухів, - вона лише дивитись гарна, а наощуп бридка…

-Та я й не збиралась рвати, - пошепки відповіла Надійка.

Це була її перша в житті прогулянка човном. Чомусь пригадались старі фільми, бачені ще в дитинстві, де елегантні дами у бальних платтях ховали від сонця голови під мереживними парасолями, розсівшись у ошатних білих човниках, а неприродньо бадьорі кавалери немов заведені вимахували веслами. Чи картини італійської Венеції, де смугасті гондольери, наспівуючи солодких пісень, катають багатих нероб вузькими каналами прадавнього міста… Обшарпаний дюралевий човен, недбало вкритий кількома шарами зеленої фарби і більше схожий на клепане корито, здавався їй красивішим за будь-яку гондолу. Бо сьогодні все це  насправді. І з нею…

Раптом просто біля човна з під води вигулькнула бридка вусата пика, розміром з людську, але вкрита густою шерстю. Надійка здригнулась і мимоволі скрикнула.

-Не бійся, - лагідно всміхнувсь Петро. – Це бобер. Живе він тут… Треба ж і йому десь жити… Він не страшний, травоїдний. Тільки гладити його не варто. Він дерево перекушує, коли що…

-А чого він до нас приплив? – здивувалась Надійка. – Місця йому мало?!

-Від гнізда відволікає, - відповів Петро.  – Десь тут у нього хатка…

-Дикий звір, просто посеред Києва, - здивувалась Надійка.

-Тут їх багато, хіба лише бобрі? Ондатра живе, це такий водяний пацюк, горностай, видра, ласичка, єнот, барсук, куниця, білка, заєць… тут багато чого є… І рослини-ендеміки, які лише на Трухановому острові ростуть… А в Сирецькому парку олені живуть, і лосі.

-Лосі? – не повірила Надійка. – Посеред міста?!

-Покажу якось. Вони не боязкі…

-А я? – всміхнулась Надійка. – Бобра злякалась… А як лося побачу?!

Вже під вечір Петро причалив до берега, розвів акуратне багаття, підсмажив на парі шампурів два курячі стегенця, густо намазані гірчицею. Надійці здалось, що вона ніколи не їла нічого смачнішого… Потім вона довго годувала рештками батона нахабних диких качок, що зібрались у зграю, вчувши  поживу. Сірі качечки штовхались, хапаючи шматочки хліба, і вдячно крякали. Петро мовчки сидів поруч, вдивляючись у червоне сонце, що опускалось за обрій.