Ципа

34.

З того дня Петро став частиною Надійчиного повсякдення. Спочатку вона дивувалась, потім соромилась, та врешті звикла. Рудий кавалер провідував її щодня, вочевидь приїздив одразу після занять. Він привіз Надійці ортез, ходив у магазин за продуктами і взагалі виконував роль зразкової подруги. Попри мовчазний характер він зовсім не був нудним, що й дивувало Надійку найбільше. Він умів терпляче слухати і підбадьорливо мовчати, лагідно всміхаючись самими очима. На Надійчиному столі тепер не вибували свіжі квіти. Наталка мовчки косилась на них, та утримувалась від коментарів. Про Петра вона теж не сказала ані слова, наче й не помітила його існування. Втім, хлопець не зловживав гостинністю, розуміючи, що довгим перебуванням у  кімнаті створить незручності дівчатам. Тож Надійка потай раділа, коли Наталка затримувалась після занять або одразу ж ішла кудись гуляти…

За тиждень Надійка повернулась до навчання, самостійно дійшовши до учбового корпусу і спромігшись повернутись додому. Але навіть після цього Петро не припинив відвідувати її щодня. Спочатку вони виходили посидіти на лавочці, немов стареча пара, а наприкінці другого тижня Петро знову запросив її покататись на човні. Суботня прогулянка минулась без пригод і нагадувала попередні катання, але тепер Надійка дивилась на свого супутника зовсім іншими очима. Вперше в житті хтось виявив інтерес саме до неї. До її проблем і прикрощів. Вперше вона подобалась хлопцю. Поза всяким сумнівом, бо їй нічим привабити парубка, окрім як собою. Надійка вперше в житті пораділа своїй недолі. Тому, що в неї нічого нема. Якщо їй судилось зустріти коханого, то він любитиме саме її. Не гроші не майно, не впливових родичів чи друзів. Лише її. Такою, як є…

У неділю пополудні, причаливши до берега у мальовничому місці, Петро як завжди підвівся і подав руку Надійці. Але поки вона боязко зводилась на ноги, намагаючись не перевантажувати травмований суглоб, човен раптом крутнувся на кілі, перехиляючись на другий борт. Надійка скрикнула і мимоволі обхопила Петра руками. Він легко втримав її за плечі і раптом поцілував. Все сталось неначе саме собою, Надійка відповіла на поцілунок раніше, аніж усвідомила, що робить. Петро легко підняв її на руки і виніс на берег, не помічаючи, що клишає по воді…

Надійка хотіла допомогти з багаттям, та Петро лише похитав головою. Дівчина слухняно всілась на молоду травичку й затуманеними очима спостерігала, як він готує обід. Пообідавши, Надійка вляглась калачиком, поклавши голову Петру на коліна. Він обережно гладив її зашкарублою рукою, перебирав її довге волосся і мугикав щось нерозбірливе собі під ніс. Так колись пестила її мама… Надійка немов повернулась у щасливе дитинство, де нема ще ані прикрощів, ані турбот,  і завжди є кому поскаржитись на свої дріб’язкові проблеми і за чию спину заховатись…

Багаття давно згасло, останні жарини затухали, кліпаючи у пітьмі, немов чиїсь очі, а Надійка ніяк не могла примусити себе підвестись. Петро сидів, не сміючи поворухнути затерплою ногою. Він з радістю просидів би, заклякнувши, аж до ранку, аби лише ця чарівна казка не закінчувалась…

Тієї ночі Надійка майже не спала, марно намагаючись розігнати обривки думок, що роїлись у голові. Попри те вона не відчувала втоми, а вранці підстрибом, забувши про хвору ногу, радісно побігла на заняття. Їй хотілось сказати щось приємне кожному зустрічному, і взагалі – обійняти весь світ. В її життя нарешті прийшла весна. Її Весна…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше