36.

Прокинулась Надійка від лоскотів. Розплющила очі і аж тоді зрозуміла, що це Петрик цілує їй носик…

-Вибач, я зараз не можу, - скривилась Надійка, бо перший же рух відгукнувся болем в усьому тілі.

-Ти що… це… - пробурмотів Петрик, круглими очима роздивляючись висохлу криваву пляму на постілі.

-Тебе чекала! – всміхнулась Надійка. – Жінці не потрібно багато чоловіків. Достатньо одного, але справжнього…

Петрик чомусь почервонів і щосили притиснув її до себе.

-Ти кудись поспішаєш? – запитала Надійка за півгодини, коли Петрик нарешті розтиснув руки й почав підводитись. – Сьогодні ж неділя…

Надійка щосили старалась, щоб голос не дрижав…

-Стегенця вчорашні хочу посмажити, - всміхнувсь Петрик. - Вони чекати не можуть. Чого добру пропадати?

-Я зараз покажу… - Надійка спробувала підвестись і поморщилась від болю.

-Лежи, я сам знайду! – махнув рукою Петрик і заходився вдягати штани.

-Там у холодильнику плов, у синій каструлі, - пробурмотіла Надійка. – Ключ на столі, у стаканчику.

-Який ключ? – здивувався Петрик. – Від холодильника?!

-Від каструлі!

Надійці здалось, що вона вперше побачила Петрика розгубленим.

-Вона що, втікає? – видушив він із себе.

Замість відповіді Надійка розреготалась.

-А, так у вас тут соціал – дарвінізм процвітає… - всміхнувсь Петрик, виходячи.

За півгодини вони вже снідали, мовчки всміхаючись одне одному.

-Вибач, я сьогодні не зможу нікуди піти, - винуватим голосом мовила Надійка.

-А сусідка твоя коли повертається?

-Увечері…

-То можемо побути разом цілий день…

-Тобі сьогодні буде зі мною нудно.

-Мені ніколи не буває нудно з тобою, кохана…

Надійка відчула, немов її огорнуло дивним теплом від останнього слова. Хотіла всміхнутись і несподівано розплакалась.

-Ти чого? – спантеличено запитав Петрик.

-Нічого, вибач… Просто мені раптом дісталось аж два щасливих дні поспіль… Два дні разом…

-Тепер усе в твоїх руках, - якось жалібно всміхнувсь Петрик. – Виходь за мене, і  ми  будемо разом решту життя. А це досить довго, я сподіваюсь…

Надійка замовкла, не в силах видушити з себе ані слова. Скільки разів вона подумки уявляла цю мить, ще з дитинства, задовго до їхнього знайомства. І потай сподівалась, що ця мить настане, попри її недолю. Коханий покличе заміж…

-Я не можу обіцяти нездійсненого, - зітхнув Петрик. – Мене чекає доля українського офіцера. Служба, де пошлють, квартира, коли дадуть. Золоті гори я не зможу тобі запропонувати. Ми не зможемо їздити по курортах і ходити по ресторанах. Якийсь час житимемо по гуртожитках, і я не знаю – доки… У нас не буде ані літака, ані яхти, може навіть і автівки не буде. Я не стану генералом за жодних обставин – вийду на пенсію підполковником, у кращому разі. А може й капітаном. Бо зв’язків у мене нема, а в нашому війську без них не проб’єшся. Але ніхто не кохатиме тебе так, як я…

Надійка не змога навіть відкашлятись – сльози душили, хапали за горло, немов руками. Тож замість відповіді вона сіла Петрику на коліна і міцно поцілувала його, щосили обхопивши руками за шию.

-То ти згодна? – запитав хлопець, коли Надійка трохи отямилась і обійми ослабли.

Дівчина мовчки кивнула, намагаючись відкашлятись.

-То завтра ж підемо подамо заяву…

-Ні, стривай, я не можу… Я ж розповідала тобі про батька… У нас не ті стосунки, щоб просити дозволу. Тільки якби інакше зовсім ніяк… А так за місяць можем подати, наприкінці червня. Тоді до дня весілля мені вже буде вісімнадцять…

-Гаразд!  - Петрик аж світився від щастя. – Місяць - то не довго…